Зелений Генріх

Вiн залишив нещасним бiднякам тiльки готiвковий запас провiзii та зiбранi покiйною книги i старовиннi речi, за винятком тих, якi були з золота чи срiбла або ж являли собою хоч якусь цiннiсть. Натовп родичiв небiжчицi, що гiрко ремствували, не покидав ii будинку три доби, поки не було роздроблено останню кiсточку i видобутий iз неi мозок не було пiд’iдено за допомогою останньоi скоринки хлiба. Пiсля цього вони почали поступово розходитися, причому кожне встигло прихопити на пам’ять iще який-небудь трофей.

Один вiдносив на плечi стос «язичницьких книг», пов’язаних товстою мотузкою i притиснутих для мiцностi полiном, а пiд пахвою – вузлик iз сушеними сливами; в iншого за спиною висiла на цiпку iкона Богоматерi, а на головi погойдувалася рiзьблена скринька майстерноi роботи, в усiх шухлядках якого були спритно укладенi картоплини. Худi довготелесi дiвицi несли витонченi старомоднi корзини з вербових прутiв i строкато розфарбованi коробки, заповненi штучними квiтами та збляклою мiшурою; дiти тягли воскових янголят або яку-небудь китайську вазу; i все це дуже скидалося на натовп iконоборцiв, який тiльки-но вийшов iз розграбованоi церкви. І все ж кожне з них пригадало зрештою, скiльки добра зробила йому покiйна, i, вирiшивши зберегти свою здобич як пам’ять про неi, поверталося додому з сумом у серцi; головний же спадкоемець недовго крокував за своею пiдводою, – вiн раптом зупинився, постояв у нерiшучостi, а потiм звернув до першого лiпшого лахмiтника i збув йому все свое добро до останнього цвяха. Потiм вiн вирушив до ювелiра, продав медалi, чашi та ланцюги i, не оглядаючись, бадьорим кроком вийшов iз мiста, захопивши з собою тiльки свiй набряклий капшук i костур. У нього був задоволений вигляд, як у людини, що покiнчила нарештi з неприемною i клопiткою справою.

Тепер у будинку залишився тiльки осиротiлий старий, що жив на залишки тих грошей, якi дiсталися йому вiд колишнього подiлу i вже встигли з тих пiр сильно пiдтанути.

Вiн прожив iще три роки i помер у той самий день, коли йому довелося розмiняти свою останню монету. Всi цi роки вiн витрачав час на те, що намагався уявити собi в усiх подробицях, як вiн зустрiнеться на тому свiтi з дружиною, з якою вiн збирався серйозно поговорити, – якщо вона i там «носиться зi своiми навiженими вигадками», – i як влучно вiн висмiе ii, на потiху всiм дiдуганам – апостолам i пророкам.