Зелений Генріх

Сусiдка, що сидiла в цей час тут же, в кiмнатi, й базiкала з матiнкою, була вражена цими словами i звернула ii увагу на те, що я говорю. Обличчя матiнки набуло суворого виразу, й вона запитала, хто мене цьому навчив, а сусiдка почала розпитувати мене ще наполегливiше; я був здивований усiм цим, на хвилину замислився i назвав хлопчика, якого я часто бачив у школi. До його прiзвища я негайно ж додав ще два чи три, причому все це були пiдлiтки рокiв по дванадцять – тринадцять, iз якими я досi навiть i не розмовляв.

На мiй подив, через кiлька днiв учитель звелiв менi залишитися пiсля урокiв, залишивши в класi також i чотирьох названих мною хлопчикiв, що здалися менi мало не дорослими чоловiками: всi вони були набагато старшi, нiж я, i вищi за мене майже на цiлу голову. Потiм з’явився священик, один iз опiкунiв школи, що зазвичай викладав нам Закон Божий; вiн сiв за стiл, де сидiв учитель, а менi звелiв сiсти поруч iз собою. Хлопчикiв же змусили стати в ряд перед столом, i вони чекали, що буде далi. Потiм священик урочисто поставив iм запитання, чи правда, що вони вимовляли в моiй присутностi якiсь лайливi слова; вони дуже здивувались i не знали, що iм вiдповiдати. Тодi священик запитав мене: «Де ти чув од них усе це?» Тут мене знову понесло, i, не довго думаючи, я вiдповiв iз лаконiчною певнiстю: «У Братцевому гайку!» Так називалася гай за годину ходьби вiд мiста, в якому я зроду не бував, я тiльки чув, що ii часто згадують у розмовi. «Як же все це сталось i як ви туди потрапили?» – звучало наступне запитання. Я почав розповiдати, нiбито хлопчики вмовили мене пiти з ними в лiс, i докладно описав усе те, що зазвичай вiдбуваеться, коли старшi дiти вигадують якусь витiвку, йдуть далеко вiд дому i беруть iз собою зовсiм маленького хлопчика. Обвинуваченi були обуренi й зi слiзьми на очах запевняли, однi – що вони були там дуже вже давно, а iншi – що вони i зовсiм нiколи там не бували, тим бiльше зi мною! При цьому вони дивилися на мене з боязкою ненавистю, немов на якесь злобливе гадюченя, i взялися було обсипати мене докорами та осаджувати запитаннями, але iм звелiли помовчати, а менi запропонували описати дорогу, по якiй ми туди йшли. Я негайно ж жваво уявив собi цю дорогу, нiби побачив ii своiми очима, а оскiльки хлопчики не бажали визнавати мою вигадку, в яку я тепер сам увiрував (адже якщо нiчого цього не було, нас не викликали б на допит), то iхнi заперечення тiльки розохотили мене, i я докладно описав дорогу, що веде до гаю.