Зелений Генріх

Коли ж вони нарештi вмирали, вiд iх забарвлення i природноi принади не залишалося й слiду, i на моiх шпильках красувалося збiговисько розтерзаних мученикiв, що викликали жалiсть. Та й сама процедура умертвiння втомлювала та збуджувала мене, бо я не мiг спокiйно дивитися на муки цих тендiтних маленьких iстот. Не можна сказати, що то була якась невластива дитинi чутливiсть; неприемних чи байдужих менi тварин я здатний був мучити, як це роблять усi дiти; просто я був несправедливо упереджений до цих строкатих створiнь i жалiв iх скорiше тому, що вони красивiшi за iнших.

Їх тлiннi останки незмiнно налаштовували мене на меланхолiйний лад, тим бiльше що з кожним iз нещасних страждальцiв у мене було пов’язано спогад про щасливий день, проведений на лонi природи, або про яку-небудь пригоду. Кожен iз них вiдтодi, як став моiм в’язнем, i до мученицькоi смертi випив свою чашу страждань, до яких був причетний i я, i iх безмовний прах був для мене красномовним докором.

Однак i це захоплення було забуто, коли я вперше побачив великий звiринець.

Я негайно ж намiрився завести у себе такий же i набудував безлiч клiток i клiточок. Із бiльшою ретельнiстю я пристосовував пiд них ящики та коробки, виготовляючи iх iз картону й дерева та приробляючи до них решiтки з дроту та ниток, залежно вiд сили звiра, для якого призначалася клiтка. Першим мешканцем звiринця була миша, що потрапила до мишоловки, звiдки я перевiв ii в заздалегiдь виготовлену камеру, дiючи при цьому настiльки повiльно й обачно, нiби менi треба оселити за грати щонайменше ведмедя. За нею пiшов молоденький кролик; кiлька горобцiв, досить великий вуж, мiдянка i ще кiлька ящiрок рiзноi величини та забарвлення; незабаром з’явився величезний жук-рогач, який знемагав разом з iншими жуками в акуратно поставлених один на одного коробочках. Кiлька великих павукiв з успiхом замiнювали менi лютих тигрiв, бо, по правдi сказати, я страшенно iх боявся i зловив iх у свiй час iз великими пересторогами. Тепер вони були в моiй владi, i я вiдчував моторошно-приемне почуття, спостерiгаючи за ними, поки в один прекрасний день один iз них не вирвався з клiтки i, несамовито перебираючи лапками, забiгав у мене по руцi та по одягу. Я дуже злякався, але це тiльки посилило мiй iнтерес до звiринця, i я годував своiх звiряток вельми регулярно та навiть зазивав до себе iнших дiтей, iз поважним виглядом даючи iм пояснення з приводу кожноi iстоти.