Зелений Генріх

– А тепер пошли iй поцiлунок рукою, якщо побоiшся, – значить, ти дав неправдиву клятву; дивись, дивись, вона якраз виглянула з вiкна!

Вiн мав рацiю: вона дiйсно перевела погляд, i ii яснi очi були спрямованi просто на нас, одначе вигадане моiм приятелем випробування виявилося диявольськи жорстоким, бо я радше погодився б плюнути в обличчя самому сатанi, нiж виконати цю абсолютно непосильну для мене вимогу. Але iншого виходу в мене не було: адже своею лицемiрною клятвою я сам же вiдрiзав собi останнi шляхи до вiдступу.

Я швидко поцiлував свою руку i помахав нею перед вiкном красунi. Дiвчина, що весь час уважно спостерiгала за нами, дзвiнко зареготала i привiтно закивала нам; але я вже щодуху кинувся навтьоки. Чаша мого терпiння переповнилась, i коли я вибiг на сусiдню вулицю i мiй товариш наздогнав мене, я пiдiйшов до нього впритул i сказав:

– Ну, що ти тепер скажеш про свою ковбасу? Чи ти думаеш, що ми квити? Адже твоя жалюгiдна iсторiя з ковбасою i в порiвняння не йде з моею, з тим, що я тобi довiв! – З цими словами я, сам того не очiкуючи, раптом повалив його на землю i почав бити кулаком по обличчю, поки випадковий перехожий не розняв нас, вигукнувши:

– Цi бiсенята хлопчаки тiльки й знають, що б’ються!

За всi моi дитячi роки не було ще випадку, щоб я вдарив когось iз моiх однолiткiв у школi чи на вулицi, цей приятель був першим, i вiдтодi я не мiг на нього спокiйно дивитись, а до речi раз i назавжди вилiкувався вiд брехнi.

Тим часом купи поганих романiв у домi мого приятеля виростали все вище, а разом iз ними росла i нерозсудливiсть завзятих любителiв читання. Хоч як це дивно, але старi наче радiли, дивлячись на своiх бiдолашних дочок, якi все бiльше впадали в якусь наiвну розпусту, невпинно змiнювали коханцiв i все-таки нiяк не могли вийти замiж, та так i залишилися сидiти вдома, оточенi цiлоi бiблiотекою засмальцьованих, смердючих книжчин i оравою немовлят, якi гралися цими книжками i немилосердно рвали iх i без того розшарпанi сторiнки.