Зелений Генріх

Зелений Генрiх

Готфрид Келлер

Готфрiд Келлер (1819–1890) – швейцарський письменник, класик нiмецькомовноi швейцарськоi лiтератури. Вiн отримав визнання ще за життя, вiдразу ж знайшовши захоплених читачiв у Швейцарii i в усiх нiмецькомовних краiнах.

Роман «Зелений Генрiх» (1885) належить до тих небагатьох творiв свiтовоi лiтератури, якi супроводжують письменника протягом усього творчого життя. Досить сказати, що вiд виникнення задуму до його остаточного втiлення минуло понад сорок рокiв.

Це так званий класичний «роман виховання». Так називають твори про життевий шлях людини, найчастiше молодоi, вiд колиски до здобуття зрiлостi. Дослiдники життя та творчостi письменника вважають, що роман цей багато в чому автобiографiчний. Герой Келлера, якого називають Зеленим Генрiхом тому, що у дитинствi вiн носив перешитий з батькiвськоi вiйськовоi форми одяг, проходить шлях пiзнання свiту i пошукiв свого мiсця в життi. Поступово звiльняючись вiд романтичних iлюзiй, багато поiздивши свiтом, Генрiх стае сумлiнним чиновником зi стiйким переконанням, що краще за Швейцарiю краiни немае.

Готфрiд Келлер

Зелений Генрiх

Частина перша

Роздiл перший

Похвала предкам

Мiй дiд був селянином, i батько мiй народився у старовинному селi, що дiстало свою назву вiд iменi того алемана, який за часiв подiлу рiллi увiткнув у землю свiй спис i збудував тут перший двiр. Минули вiки, i коли згас рiд, що дав селу його назву, якийсь феодал зробив цю назву своiм титулом i збудував замок, про який нiхто не знае тепер, де вiн стояв; невiдомо також, коли помер останнiй нащадок цього благородного роду.

Саме ж село стоiть i до цього дня i зробилося навiть iще велелюднiшим i жвавiшим, анiж ранiше; декiлька десяткiв одних i тих же родових iмен, що були в ходу ще у далеких прадiдiв, незмiнно переходять iз поколiння в поколiння i слугують усе бiльш численним онукам i правнукам. Маленьке кладовище, що розкинулося навколо давньоi, але завжди ошатно побiленоi церкви, за весь час жодного разу не розширювалось, i тепер його земля складаеться буквально з самих зiтлiлих кiсток померлих поколiнь; навряд чи знайдеться хоч одна грудочка на глибинi до десяти футiв, яка не була б свого часу плоттю людини, можливо, плоттю одного з тих орачiв, що столiття за столiттям зорювали навколишнi поля.