Імбир для душі

Прийдiть заберiть». Власне, записала тому, що не раз чула: я невдачлива, виграти нiчого не зможу, i будь хто, лише не я. Песимiзм зашкалював.

– Та ну що ви, не пiду я… – вiдбивалася я вiд спiвробiтниць, якi були переповненi запалу та ентузiазму.

– Та це ж подорож! Їi можна виграти лише раз у життi! І напрямок вибираеш ти сама! Погоджуйся! – наполягали.

Погодилася. Перон вокзалу зустрiв холодом та метушнею. Усi кудись бiгли, поспiшали, застрибували в потяги.

– Куди ви iдете? Якого напрямку чекаете? – поцiкавилася лiтня жiночка, що стояла тихо у кутку i нiкуди не бiгла.

Спокiйна i впевнена, аж свiтилася зсередини гармонiею i миром.

– Куди? Не знаю, – знизила я плечима. «А й справдi – куди? В якому напрямку податися?» – Та в будь якому! – випалила. – А ви куди?

– А я уже приiхала… – засвiтилися очi. – Довго чекала на свiй потяг, вибирала, зважувала, i подорож була чудовою. Важкуватою часом, але дуже захопливою. Може, хоча б подумаете, куди вам краще? – запитала таемниче.

– Мабуть, нi.

Поiду так. Он красивий потяг зупинився i близенько. Мабуть, ним i поiду, Думаю, там мае бути комфортно.

– Звiсно… це ж ваш вибiр, – опустила очi жiночка, а я вже бiгла.

Заскочила миттево. Усi чужi, незнайомi обличчя. Хтось осмислений, але бiльшiсть, як i я, застрибують навмання i роззираються, щоб хоч трошки визначитися, з ким i куди подорожують. «Кудись привезе, це точно», – махнула я рукою на це заняття i вирiшила хоч трошки комфортнiше влаштуватися. Стояти незручно, але ж i сiсти нема куди.

Хiба що попросити посунутися, але ж ще скажуть, що така молода – може i постояти. Нiчого, може, пiзнiше присяду. Або iншим разом.

Їдемо…

За вiкном миготiли дерева, мiста, села, будинки, поля, люди… Погляд на мить зачiплявся за щось, милувався, а потiм ковзав далi на iншу рiч, щоб i ii помацати. Час вiд часу потяг зупинявся на станцiях, були довгi зупинки, були дуже короткi. Ми виходили на них, щоб погуляти, подивитися, можливо, захочемо залишитися, зустрiчали людей, знайомилися i… знову заходили у той саме потяг i iхали далi, до кiнцевоi, разом.

На однiй iз станцiй у вагон напхалося багатенько пасажирiв, що вже й стояти нема як. Огрядна жiнка, протискуючись вперед i шукаючи собi зручне мiсце, боляче наступила на ногу. Та що ж це таке? Сказати? Але ж подумають, що я неввiчлива. Треба було б сказати… Нiчого, наступного разу скажу.

Мовчу. Терплю…

Їдемо. Як iдемо? Та якось iдемо, та й добре.

Кожен виходив на своiй станцii.