Квiти Содому

Я завжди була невибагливою, але чи то розквiтла в менi ненависть, що розбудила пекучу снагу до життя, чи щось iнше штовхало мене, моi дii, моi думки в правильному руслi. Помалу я почала збирати свою команду, збирати архiви на впливових людей. Так помалу розростався мiй бiзнес. Отож так мене доля звела з Тоцьким.

Ми стовбичили перед рожевим будинком i не знали, що робити далi. Вiрнiше знали: найцiкавiше те, що та краля, яку Макс вiдiдрав у задницю, починала подобатися менi, i, що б я не думав, усе крутилося бiля неi.

Тiльки нiхто не наважувався пiднятися нагору. І не те, щоб ми боялися. Зовсiм iнше, але думки моi зараз плавали повiльно, наче лiнивi риби. Тут до мене завiтала думка. Я глянув на Макса. Макс блаженно мружив очi на булькатий лiхтар у синiх смугах мокрого снiгу.

– Фiгова зима, – сказав я.

– Так, – згодився Макс. – У тому роцi була краща. Ми слухали з тобою Рамштайн i пихали кльовий гандж.

– Макс, пам'ятаеш, коли я тебе вперше привiв до Мами?

Макс задумався, закурив. Сплюнув.

Ознака мислi – плюнути через губу.

– А скажи, на кой хер Мамi той ящик?

– Аби я знав… Стiй… – Я звiвся. Поправив волину – Нам потрiбний був iнший ящик. Це точно… Слухай, я розсипав там якесь барахло… З червоного ящика.

– Ну i?

Я знову задумався.

– Так. Я зiбрав те барахло i висипав у смiтник. У чорному пакетi. Да. Задача…

– Ну i хер з ним, – виголосив Макс.

Ми ще трохи посидiли.

– Ну ходiмо до твоеi пасii.

Ми рушили до входу. Пiдiймалися сходами.

– Слухай, а правда, що цей Тоцький був пiдаром? – запитав Макс.

– Не, – вiдповiв я. – Вiн любив нюхати тi мiсця, де вони сидiли або бздiли.

Макс зупинився.

– Гониш.

– Мама розповiдала.

Макс смачно харкнув.

– Ну казлiна, – тiльки й видав Макс.

І ми рушили нагору.

– Мамi потрiбнi картриджi, – сказав я.

– На кой хер. Мама ще хоче, щоб ти замочив мене, – спокiйно сказав Макс. – А ти як до цього. А?

Я зупинився, i вже чiтко вирiшив, що ми не дiйдемо до четвертого поверху, як я його спущу туди, куди спустив у чорному пакетi тi клятi картриджi.

Ми пiдiймалися поверх за поверхом. Макс зупинився.

– Ти чув?

– Шо?

– Хтось верещав.

Ми налягли на ноги. На шостому поверсi ми побачили нашу дамочку зi спущеними штаньми, а тiтка i мужик тримали ii за руки. Пiд ii кiскою, з роздяпленим ротом, сукаючи нiжками, лежала очкаста прищава бецалка. І вона досить по-дорослому давала поради:

– Пiсяй повiльно. Чуеш? Повiльно…

Макса пiдкинуло.