Квiти Содому

– Не плюй на пiдлогу. Чорт тебе iби! – несподiвано мене прорвало. – Що завелике? Га? Чого рячишся, мов придурок? Вiдповiдай.

Макс з чмакотинням опустив голову Тоцького на мокрий полiетилен.

– Напевне, ящик, – тихо сказав. – Телiк-то тридцяти-шестидюймовий. Цей грьобаний телiк. Вiн винуватий. Да!

Годинник на вежi видав температуру. В небi висiло кiлька птахiв. Нерухомiсть свiту поеднуе тебе зi смертю. А ще люди, якi невiдомо чого снують туди-сюди.

– Треба щось вирiшувати.

На широчезному балконi зайцями бiгали сонячнi тiнi.

– Телiк на тридцять шiсть дюймiв? – запитав я.

– Я не капелюшних справ майстер. – Макс довго зизив оком через праве плече. У нього собачий погляд. Як у хорошого собаки. Нiчого поганого. – Думай, ти у нас краще кип'ятиш черепушкою.

– Значить, так… Витягуй ковбаси…

– Шо-шо? Якi ще, в хуя, ковбаси?

Годинник проквакав рекламний ролик. Макс вiдригнув.

– Ти ходив на «Любе»? – спитав Макс. – По-моему, iхнiй той, основний, справжнiй мужик. Га? Як ти думаеш? – Потiм вилупився на рекламу, де якась руда лахудра натягувала купальник.

 – Блядь, а я б iй вжарив. Га?

– Я тебе, iдiот, запитую: кишки повитягував?

Макс надув губи, вiн завжди надував iх, коли починав ворушити кеглями.

– Да? Ну да… Не помню…

Ми повернулися i стали вивантажувати ящика. Витягував усi цi причандали Макс, а я чекав, коли проб'е годинник. Макс якраз розкладав нутрощi Тоцького на пiдлозi, як дверi у передпокоi рипнули i почулися легкi, сомнамбулiчнi кроки. Макс роздявив рота, завмер.

Наче пес, котрий хотiв гавкнути, а побачивши лева, наклав пiд себе купу. Печiнка Тоцького ляпнула разом з дверним замком. Тiльки з'явилася голова, я зацiдив кулаком. Потрапив пiд лiве око. Ми схилилися зi знанням дiла над прибульцем.

– Баба, – сказав Макс.

– Угу…

Макс, висолопивши язика, зробив коло над жiнкою в срiблястiй сукнi. Вона лежала на животi, витягнувши наперед руки. Макс вiдiйшов до свого робочого мiсця. Став спиною. Я нахилився i повернув iй голову руками.

Обличчя у неi було блiдим, з чорними дугами брiв. Жiнка ще встигла бликнути на мене зеленими оксамитовими очима i вiдключилася. У неi все при собi. Не так як у тих бабiв, що вродi б i все тiп-топ, а нема за що зачепитися. Але не на мiй смак. Я люблю блондинок. Холодних та недоступних, а дивись, дае так, що срать просто хочеться вiд щастя. І очi в неi неймовiрно красивi. Така як психоне, що такса тобi, – може i горлянку перегризти.

– Класна баба, да? – вирiк Макс.