Квiти Содому

Їв iз золота чорну iкорку з такими людьми, що прямо ого-го i що нинi вже iсторiя. Тодi-то я вперше почув про якогось Тоцького. Останне, що я чув про цю паскудь, що вiн намагався поправити своi грошовi справи, пiдторговуючи жмурами в Таiландi пiсля нещодавньоi катастрофи, видаючи фальшивi посвiдчення, не безкоштовно, звiсно, родичам убiенних. А Зося, охерiвши вiд наркоти, зовсiм здраво, як на думку його молокососного оточення, виношував план убивства президента. Смiх та й годi. Зося, у порiвняннi з цими фраерами, був лише дебiлом з претензiями.

Нарештi я очухався вiд сну зовсiм. Зося сидiв бiля мене, трохи лiворуч, нiжно, по-дитячому усмiхаючись. У прочинене вiкно банально летiв яблуневий квiт. І спiв. Це звучав якийсь релiгiйний гiмн. Гiмн лунав урочисто, але не так, як у церквах, не так, як велична пiсня духу; спiв пiдiймався сталактитовими стовпами догори й осипався вниз з нiагарським гуркотом, пiдiймаючи хвилю притлумленоi, як виття собаки, пристрастi.

– Чуеш? – Зося пiдняв руку, трохи повернув обличчя до вiкна, винувато усмiхнувся, обтрушуючи налиплий квiт з губ.

 – Це моi янголятка…

– Здурiв ти, Зось, чи шо?

– А якi вони солоденькi, моi янголятка, – не слухаючи, базiкав Зося.

Мене знудило, але не вiд смутного здогаду. Просто ця паскудь, доки я хворiв, перiодично наширювала мене морфiном. Я векав у кутку, стоячи на чотирьох, а Зосю вже несло. А я ригав. Та ось Зося заглух. І надовго. Лунав божевiльний хор i мое бекання. Потiм вiн став i простягнув менi слоiка з молоком.

– Випий, це теж моi янголятка.

Дуже допомагае, – сказав вiн.

У вiдповiдь я тiльки векнув, пустивши зеленого дракона на волю. Людина швидше повiрить в iснування чорта, нiж янгола. Такi ми вже вродилися.

Перше, що прийшло менi в голову сидячи бiля широкоi сiроi труби смiттепроводу, думка про сукню. Яскраву i бiлу, з червоним, зеленим, синiм по полю. Полегшити душу можна на смiтнику. Нiчого особливого. І нiчого нового. Спочатку я лежала в коридорi i вже нi про що не думала. Спочатку, вiдколи побачила цих двох гоблiнiв, я зрадiла: хоч якi не якi захисники або свiдки.

Та не тут-то було. Потiм навкарачки перебралася до смiтника. Виблювала. Напевне, я туди тiльки й добиралася, аби поблювати. У задницi пекло, мовби туди влучила новорiчна шутиха. Я подивилася у крихiтне вiконце. Зеленi лiхтарi ослiпили мене. Бридка липка сльота. І якого мене понесло до смiтника. Напевне, напiвсвiдомо хочеться повернутися звiдти, звiдки ми вийшли. Чорт, цi зеленi лiхтарi.