Ми

В один i той же час единомiльйонно починаемо роботу – единомiльйонно завершуемо. І, зливаючись в едине, мiльйонноруке тiло, в одну й ту ж, призначену Скрижаллю, секунду, ми пiдносимо ложки до рота й в одну й ту саму секунду виходимо на прогулянку та йдемо в аудиторiум, в зал Тейлорiвських екзерсисiв, вiдходимо до сну…

Буду цiлком вiдвертим: абсолютно точного рiшення задачi щастя поки немае i в нас: двiчi на день – вiд 16 до 17 i вiд 21 до 22 единий потужний органiзм розсипаеться на окремi клiтини: це встановленi Скрижаллю Особистi Години.

У цi години ви побачите: в кiмнатi в одних цнотливо опущено штори, iншi розмiрно мiдними сходами Маршу проходять проспектом, третi – як я зараз – за письмовим столом. Але я твердо вiрю – нехай назвуть мене iдеалiстом i фантазером – я вiрю: рано чи пiзно, але колись i для цих годин ми знайдемо мiсце в загальнiй формулi, коли-небудь усi 86 400 секунд увiйдуть у Годинну Скрижаль.

Багато неймовiрного менi доводилося читати й чути про тi часи, коли люди жили ще у вiльному, тобто неорганiзованому, дикому станi.

Однак найнеймовiрнiшим менi завжди здавалося саме це: як тодiшня – нехай навiть у зародковому станi – державна влада могла допустити, що люди жили без будь-якого уподiбнення до нашоi Скрижалi, без обов’язкових прогулянок, без точного врегулювання часу прийомiв iжi, вставали й лягали спати коли iм заманеться; деякi iсторики говорять навiть, нiби за тих часiв на вулицях усю нiч горiли вогнi, всю нiч вулицями ходили та iздили.

Ось цього я нiяк не можу збагнути.

Адже скiльки б не був обмежений iхнiй розум, але все-таки повиннi ж вони були розумiти, що таке життя було справжнiсiньким поголовним убивством – тiльки повiльним, день у день. Держава (гуманнiсть) забороняла вбити на смерть одного й не забороняло вбивати мiльйони наполовину. Вбити одного, тобто зменшити суму людських життiв на 50 рокiв, – це злочинно, а зменшити суму людських життiв на 50 мiльйонiв рокiв – це незлочинно. То хiба не смiшно? У нас цю математично-моральну задачу за пiв хвилини вирiшить будь-який десятирiчний нумер; у них не могли – усi iх Канти разом (бо жоден iз Кантiв не здогадався побудувати систему науковоi етики, тобто засновану на вiднiманнi, складаннi, розподiлi, множеннi).

А це хiба не абсурд, що держава (вона смiла називати себе державою!) могла залишити без всякого контролю сексуальне життя. Хто, коли та скiльки хотiв… Зовсiм ненауково, як звiрi. І як звiрi, наослiп, народжували дiтей.