Німа смерть

В ii очах бiльше здивування, нiж жаху, вона нiчого не розумiе.

Вона не розумiе, що вiн ii кохае, що вiн так вчинив тiльки з любовi до неi, до ii справжньоi янгольськоi природи.

Зрештою, рiч не в ii розумiннi.

Вона розтуляе вуста – все, як ранiше. Нарештi вiн знову чуе. Вiн знову чуе ii голос! Їi справжнiй голос, вiчний, який нiхто не може забрати, який стоiть поза часом i не мае нiчого спiльного з брудом i вульгарнiстю сьогодення.

Їi голос, який зачарував, коли вiн почув його вперше.

Їi голос, що промовляв до нього – тiльки до нього самого, попри масу тих усiх, що сидiли поруч i довкола.

Нестерпно, як вона дивиться на нього. Вона зазирнула через край, вона побачила все, i ось зараз вона вже втратить рiвновагу.

Мить, коли вона опускаеться додолу.

Їi погляд, що вмить зробився таким незнайомим.

Передчуття смертi в ii очах.

Усвiдомлення смертi.

Упевненiсть – вона зараз помре.

Безповоротнiсть.

Смерть.

У ii очах.

І це прийшло.

2

Чоловiк у смокiнгу спокiйно всмiхнувся жiнцi у зеленiй шовковiй сукнi.

Одну руку вiн встромив у кишеню, у другiй тримав келишок з коньяком. Вiн ледве встиг клiпнути очима, як вона зупинилася у лiчених сантиметрах перед ним.

Зелений шовк тремтiв вiд ii збудженого дихання.

– Я правильно почула? – прошипiла жiнка.

Вiн вiдсьорбнув з келишка.

– Дивлячись на цi чарiвнi вушка, я ледве можу уявити, що вони недочувають!

Його смiх так само, як широка посмiшка, показував, що чоловiк вiдверто кпинить iз неi.

– Ви справдi вважаете, що можете так мене третирувати?!

Їi гнiв явно тiшив його: що бiльше вона розпалювалася, то нахабнiшою робилась його посмiшка. Вiн зробив паузу, нiби серйозно обмiрковуючи вiдповiдь.

– Насправдi, так, – поважно кивнув вiн. – Якщо не помиляюся, саме так ви дозволяете ставитися до вас пану фон Кесслеру?

– Не думаю, що це мае обходити вас, мiй любий графе Торвальде!

Вiн ехидно спостерiгав, як вона зупинилась, уперши руки в боки.

За вiкном сяйнула блискавка.

– Це не вiдповiдь, – зауважив вiн, дивлячись у келишок.

– А це вам буде за вiдповiдь?

Вона змахнула рукой, навiть перш нiж закiнчити. Вiн заплющив очi в очiкуваннi дзвiнкого ляпаса. Але ляпас не пролунав. Гучний вигук, долинувши, здавалося, з потойбiччя, враз змусив iх зацiпенiти.

– Знято!

На частку секунди обое закам’янiли на мiсцi, непорушнi, як постатi на свiтлинi.