Німа смерть

Коли вiн бачить в подробицях оцi своi точнi приготування, його знову вражае млосне вiдчуття цiлковитоi знемоги, це вiдчуття, вiд якого пiдламуються колiна, а в шлунку неприемним холодком озиваеться порожнеча – як у мить вiльного падiння: вiн знае це тривожне вiдчуття порожнечi лише зi снiв; це почуття, яке дозволяе вiдчути власне нутро, i – що найгiрше – вiдчути, що твое нутро порожне.

Це мало вiдбутися тут.

Це мало вiдбути зараз.

Була б вона зараз жива.

Вiдчуття знемоги не вiдпускае. Воно тривае i витягуе з глибин пам’ятi картину, яку, здавалося, вiн давно забув, яку затопив у морi забуття багато рокiв тому, щоб вона нiколи бiльше не виринала на поверхню.

А тепер, щойно вiн заплющуе очi, вона випливае i повiльно обертаеться навколо власноi осi, щоб вiн мiг оглянути ii з усiх бокiв. І ось, навiть iз заплющеними очима, вiн бачить…

Навiть iз заплющеними очима вiн бачить Анну.

Обличчя Анни, тендiтнi контури, чарiвний профiль, що чiтко вимальовуеться проти яскравого свiтла вiкна.

Їi вуста ворушаться м’яко i тихо.

Це непогано, – чуе вiн, вимовляють ii вуста.

Їi рука тягнеться, щоб пестити його, i вiн сахаеться. Сiдае в лiжку. Вiдвертаеться.

Я люблю тебе, чуе вiн ii слова. – Ми подолаемо недугу.

Нiчого ми не подолаемо.

Його перша фраза пiсля неспромоги.

Нiчого ми не подолаемо.

Йому слiд було знати наперед. Вiн сподiвався на диво, на кохання, на Анну, яку вiн так нестямно жадае. Вiн недооцiнив хворобу. Вона сильнiша за все iнше. Вiн не перемiг ii, як вiн мiг собi таке уявити? Вiн нiколи ii не переможе, вiн може тiльки на деякий час ii забути.

Хвороба знищила його, зробила його середнiм родом, нiчим, неспокiйним духом, що блукае свiтом, безстатевим духом, що якого нiхто не здатний звiльнити.

Ми все подолаемо, каже Анна, ми маемо вдосталь часу. Багато часу. Я хочу дiлити з тобою життя.

Неможливо, каже вiн, я не нормальний. Я нiколи не зможу бути нормальним.

А хто е нормальним? Нiхто. Ми, медики, знаемо це лiпше за будь-кого.

Немае жодного сенсу.

Я нiколи не буду тобi справжнiм чоловiком. Нiколи.

Ти найбiльш жаданий мiй чоловiк. Ти навiть не знаеш, як менi заздрять однокурсницi! Не згадуючи вже про медсестер, що сохнуть за тобою?

Вона смiеться. Чому вона смiеться?

Я облуда, я порожня оболонка, а не чоловiк.

Вона хоче взяти його в обiйми, i вiн ii вiдштовхуе.

Їi зойк, коли вона стукаеться головою об край нiчного столика.

Їi рука, кров на ii руцi i ii здивований погляд.