Смугастий мов життя

Вiн успiшно лупцював на вулицi й тих, що волали його однокласникам услiд: «Жид пархатий, говном напхатий!», i тих, якi випльовували iм у обличчя: «Бей жидов, спасай Расею!».

У роду його батька були серби, в материному – татари. Батько вважав i гучно називав свою родину iнтернацiональною. Цим званням Геник звик пишатися. Вiн був справжнiм пiонером-iнтернацiоналiстом, i на знак пам’ятi про найрiднiшу i найшановнiшу в свiтi людину товк пики всiм, хто, на його думку, не вкладався в це святе поняття.

Пiсля двох-трьох роз’юшених носiв, дивна лють, яку викликало в нього геть усе в цьому чужому мiстi, попускала, а головне – «затюкати» його, учня «жидярськоi» школи, Гаркавого, не вдалося жодному з тутешнiх угруповань.

Вiн був сам по собi, не погоджуючись iз приналежнiстю до жодного з них, i нiхто не наважувався тягти на свiй бiк упертого хлопчину з нетиповими для «жидка» мiцними й швидкими на розправу кулаками. Навiть районнi «авторитети» вiд нього вiдступилися.

З плином часу Геник почав вiдчувати щось подiбне до поваги, якоi, звичайно, жодним чином не виказував своiм тихим i ввiчливим однокласникам, якi ходили ще й до музичноi школи, прочитали абсолютно все, що можна було прочитати в iхньому вiцi, й знали, мабуть, теж усе на свiтi, а головне – так ясно й чiтко викладали своi думки, що в Геника вiдвисала й без того важкувата щелепа.

Вiн сам би залюбки пiшов до музичноi школи, але по класу гiтари, якоi, певна рiч, мати нiзащо не погодилася б купити.

Бiлий кефiр i червона кров

Вiн ще не розумiв тодi, напевне, що жити так – це ще й значить: нiкого не любити…

Геник нiколи ранiше не замислювався, що рiднi люди – обмежувальнi знаки на шляху практично до всiх задоволень.

«Цього не можна». «Це непристойно». «Іншi так не роблять». Тепер не було кому виголошувати формули, яких вiн звик дотримуватися неухильно. Й самому часом робилося смiшно: як мiг вiрити в такi дурницi?!

Його переповнили сотнi, тисячi планiв, реалiзовувати якi вiн кинувся з невситимою жагою дiяльностi, нiби всi попереднi роки просидiв на прив'язi.

Щоправда, мати iнодi запитувала вечорами, чи зробив вiн уроки й чому не помив пiсля себе тарiлку. Але Геник знав, що це так, для порядку. Насправдi нi ця тарiлка, нi сам Геник iз його уроками, здавалося, ii не цiкавили. Вона була стомлена, невдоволена та байдужа до всього, крiм власних глибоко схованих думок. Геник читав це в ii очах, якi немовби дивилося крiзь нього.