Танець янгола над безоднею

Отак, iз закритими очима, припавши до дерева, я стояла, нi про що не думаючи, i дихала в унiсон iз ним. Потроху розжаренi хвилi болю влягалися, лишаючи по собi лише прохолодну болiснiсть.

Я вiдкрила очi. За кiлька крокiв вiд мене, на стежцi, стояв якийсь дiдок iз кишеньковою собачкою на шнурочку та з цiкавiстю дивився у мiй бiк. Проте ледве я ворухнулася – швиденько вiдвiв очi i затупцяв далi своею дорогою.

Я посмiхнулася. І, вже заспокоiвшись, побрела далi помiж дерев, уперто iгноруючи стежки.

Люблю дерева.

Колись я навiть навчилася розмовляти з ними – одного кошмарного дня, ховаючись вiд божевiлля. Пiсля того, як свiт уперше показав менi хижий оскал ненажерливих жорен, що ладнi перемолоти будь-яку душу, котра ще не встигла напитися бруду…

Рука потягнулася по сигарету. Пачка сигарет у потайнiй кишеньцi – постiйний атрибут моеi шкiльноi сумки. І теж iз тих пiр. Дивно… Чому усе це знову пригадалося? Хоча, як не намагайся забути, а спогади все одно рано чи пiзно повертаються…

… Це було бiля моря.

Теж – зимою.

Менi було п’ятнадцять.

Грудень мiсяць у Ялтi – зовсiм не той грудень, яким вiн бувае у Киевi. Нi снiгу, нi колючого морозу – принаймнi тiеi зими у груднi не було.

Я бачила море. Бачила його вперше. І цiлими днями тинялася бiля нього, боячись вiдiйти подалi – менi постiйно хотiлося вiдчувати його, слухати його нестихаючий шум.

Звичайна поiздка вiд школи, мiсце, яке звалося санаторiем, проте насправдi там нiхто не звертав на нас уваги i тим паче не збирався лiкувати.

Головне – вчасно з’явитися на вечерю, а цiлий день ти мiг робити що тобi заманеться.

І я робила – дихала морем, виходила на набережну, шукала мiсце, де нiхто не мiг мене чути, i говорила з морем. Я намагалася вдихнути його в себе, залишити в собi його частину, i вiдчувала як увесь мiй внутрiшнiй простiр нiби розгортаеться, аби вмiстити в себе море…

Це була казка. Казка про гидке каченя, яке не шукало свого вiдображення у хвилях невгомонноi стихii, а просто розчинялося у диханнi моря – i на цей час забувало про себе… Це було одкровенням, це було дивом.

Менi не потрiбно було нiчого – лише бачити море. Там я на деякий час помирилася сама з собою, я пробачила собi власну недосконалiсть. Мене не хвилювали нi моi дешевi джинси, нi затаскана стара куртка, нi блiда оката мармиза, яку щоранку доводилося бачити у дзеркало – я махнула рукою навiть на неi. Тому що центральне значення мала лише змога щодня бачити диво, яке наводнювало мене життям.