Давно, знебулий раб, замислив я втекти...

Давно, знебулий раб, замислив я втекти...

Генри Лайон Олди

Тiнi мого мiста #3

Генрi Лайон Олдi

Давно, знебулий раб, замислив я втекти…

У натовпi легко бути самотнiм.

Жетон метро – ключ до просвiтлення.

Сходжу вниз.

    Нiру Бобовай

* * *

– Отже, ви сподiваетесь повернутися назад? Додому?

– Так.

– Коли ж, якщо не секрет?

– Скоро.

– А яким чином ви збираетеся це зробити?

– Нiяк. Просто повернуся. Разом з iншими, хто спав. Я не вмiю – разом. Не люблю. Не хочу. Але тут все навпаки.

Тут iнакше не вийде. Баба мене вже знайшла. Тепер – скоро.

– Але якщо у вас дома так добре, може, ви б хотiли забрати з собою й iнших людей? Щоб iм теж було добре?

– Усiм?!

– Аякже. Адже це чудово, коли всiм добре.

– Всiх забрати?!

– Не треба нервуватися. Припустiмо, не всiх. Наприклад, тих, хто тут. У пансiонатi. Як ви вважаете, у вас удома iм буде краще?

– Нi-i. Їм не потрiбно, щоб краще. Було б потрiбно, давно б пiшли. Самi. Але вони залишаються. Значить, не хочуть.

Якщо вдома стане багато людей, вийде дурня. Як тут. Вдома кожен – сам. А тут – разом. Не люблю, коли разом. Коли в мiсцi, в одному мiсцi, штовханина. Ви, лiкарю, теж – сам. Вам тут погано. Пiдете зi мною?

– Спасибi за запрошення. Я подумаю.

– Думати не треба. Треба йти. Або не йти. Якщо ви пiдете – буде легше. Дiйти.

– Добре. Скажiть менi, коли зберетеся додому.

– Я скажу, лiкарю. Скоро скажу. Тiльки не треба вагатися. Будь ласка…

* * *

Час змiнити окуляри, зрозумiв лiкар.

Окулярiв у нього було двi пари. Дуже подiбних: тонка, невагома оправа i крупнi, трохи витягнутi донизу скельця з дуже поважними дiоптрiями, що надавали обличчю дещо втомленого вигляду. Стиль «Верблюд, король бабок,» – так висловлювалася перша дружина лiкаря, вона ж остання, бо пiсля розлучення, справи давньоi i майже забутоi, щасливчик зовсiм не квапився поринати в чергове безумство. Але повернiмося до окулярiв. Нiякого тонування, затемнення лiнз. Простота й солiднiсть. Хiба що метал першоi оправи вiдблискував сталлю, а другоi – бронзою.

Нiхто, власне, й не помiчав, що лiкар приблизно раз на три мiсяцi змiнюе окуляри. А й помiтили б, так не надали значення.

Лiкар посмiхнувся, витягуючи запасний футляр.

Значення процес мав тiльки для нього.

До окулярiв звикаеш. Як звикаеш до банальностей, до суети, до iлюзii, самозваноi реальностi, яка посiла трон i начепила корону на дулю лисоi голови. Минае час; сидить узурпаторка; стоiш ти.