Де батько твій, Адаме?

Бурмочуть щось собi, iнодi – на трьох мовах вiдразу. Деякi, блiн, взагалi пiд себе ходять. Іншi тримаються, але в довбешцi – повний бардак. Що таке множинна шизофренiя, уявляеш?

– У загальних рисах.

– У загальних, блiн… Розщеплення особистостi на ряд псевдо-самостiйних субосiб. На ряд, розумiеш?! А тут не ряд! Тут шеренгами, повзводно! Бум в iсторii психiатрii, блiн… Нашi розумники намилилися швидко дисери клепати. Повне, чорт би його побрав, самозабезпечення! Самi шизофреникiв плодимо, самi вивчаемо.

А людей бiльше немае, розумiеш?! Не люди вони тепер. Коротше, Казарян (ми його «Горцем» назвали) полiз на амбразуру: один, блiн, залишуся, а гадiв придушу! Знаеш, що пiсля цiеi передачi почнеться?!

Кирило вiдсьорбнув «Рислiнгу».

– Нi хрiна не почнеться, Вадюша. Спустять на гальмах. Якщо в справi великi бабки…

– От i я так думаю, – одразу скиснувши, протягнув Вадим. – Добровольцi пiдписку давали, про можливi наслiдки. При повному розумi i тверезiй пам’ятi… Значить, Вачагану Арсеновичу кранти! Та й мене, мабуть, випруть.

Хрiн з ним, з центром. Сам би все одно пiшов! На цих Менгеле батрачити…

– Хлопцi, досить про роботу!

Дивно було не те, що Ілона нарештi обурилася. Дивно, що вона не зробила цього набагато ранiше.

– Задовбали! Мiшель, дiставай гiтару…

Пiзнiше, коли Вадим вибрався на балкон покурити, Кирило, хоча й не курив, вийшов за компанiю. Домовилися швидко. Познайомити з професором Казаряном? Чудово! «Горцю» зараз потрiбен максимальний розголос.

Звичайно ж, Вадим з радiстю…

Розходитися гостi почали пiсля пiвночi. Охрипнувши вiд пiсень, добряче напiдпитку. Про телепередачу нiхто не згадував. Навiть Кирило. Посуд вони з Вандою мити не стали, залишивши на завтра. Встигнуть. Їм сьогоднi не терпiлося. Обом. Як уперше… «Або в останне,» – промайнуло абсолютно невчасно. І зникло. Разом з рештою думок. Гучне биття двох сердець.

У такт. В унiсон. Солодкий – стогiн? зiтхання?

Зiрки заглядали в кватирку.

Через два днi, беручи iнтерв’ю у Казаряна, Кирило й помислити не мiг, що незабаром з’ясуеться: професор помилився. Хочеться додати: «На щастя, помилився,» – але язик не повертаеться. «На жаль»? Теж, наче, не те…

У телепатичного проекту «Емпакома» несподiвано вiдкрилося «друге дихання».

Кирило Сич: 1-е вересня..18 р., 11:54

…кумедно.