Де батько твій, Адаме?

Де батько твiй, Адаме?

Генри Лайон Олди

Генрi Лайон Олдi

Де батько твiй, Адаме?

Розбите яйце.

Спорожнiла скрижаль.

І лезо ножа вщент доiла iржа.

А сховане жало штрикае безумця:

"На жаль…"

    Кирило Сич

Сьогоднi у мене вбили батька.

Дивно, що я такий схвильований. Неприемне вiдчуття: повсякденнiсть, випадковий збiг обставин; причому кожна з них – не важливiша за розбиту ненароком чашку. Але раптом серце починае вiдчайдушно калатати, а по спинi пробiгають холоднi мурашки.

Плотських батькiв у мене вбивали безлiч разiв. У бунтiвному Льежi, коли натовп затоптав Кульгавого П’еркiна. Бiля села Мiсакцiелi двое грабiжникiв образилися на пастуха Іраклiя – упертюх вчепився в барана, немов той був його братом. У передмiстях Бейцзiна, в днi бунту iхетуанiв, бiльш вiдомого як Боксерське повстання. У Кракiвському гетто. Якщо почати згадувати… Бувало, я сам, власними руками, позбавляв батька життя. Нi, все-таки я хвилююся. Зрозумiло, не життя – тiла. Фiзичного iснування. Зараз майже всi моi батьки тут, зi мною. У менi. Тi ж, кого ще немае, незабаром приеднаються.

Окрiм цього.

Якби iнакше – хiба змiнився б мiй пульс?

Я повертався зi школи. Перший раз в перший клас – найбiльш вдалий час i мiсце для насильства. Шкода, iронiя не допомагае. Та й вигляд вона, iронiя, мае тьмяний. Гiрчить. Мама пiшла влагоджувати справи з похоронами. Вона спокiйна й урiвноважена, моя плотська мама. Вона дуже любила батька, i проте: спокiй i рiвновага духу.

Саме позаздрити. Пiвгодини тому вона вийшла на зв’язок: з крематорiем все домовлено, вiнок замовлено. Вiдчувалося: те, що трапилось, хвилюе ii приблизно так само, як зiпсутий улюблений сарафан або розбита чашка, порiвнянням з якою я зловживав хвилину тому. Вона права. Або просто умiе блокувати зайвi емоцii. А я не вмiю. Особливо – чужi емоцii, якi ведуть в глухий кут. Менi, на вiдмiну вiд мами, плотськи народженоi до Спокути, не доводилося цього робити. Ось i не навчився.

Тато, навiщо ти полiз захищати Владiка?

Ти ж нiколи не умiв – захищати…

Дитинство – чудова пора.

Зараз тривае мое останне дитинство: крихке, чарiвне, прекрасне самим згасанням, неповторнiстю своею, i треба користуватися кожною його хвилиною, кожною прохолодною краплею. Скоро воно закiнчиться. Почнеться вiчний рай, але дитинства там не буде. Хоч гопки скачи – не знайдеш. Чому менi здаеться, що дитинство сьогоднi закiнчилося? Не хочу так думати. Не думатиму так.