Монстр

Скiльки разiв давав собi слово не пити з малознайомими людьми! Так цей бовдур Колька знову затягнув. Тепер у кутку мовчить, пиво цмулить…

Стаса схопили ззаду за штанi i стягнули назад на диван. Стас був весь у пивi, в риб’ячiй лусцi, червоний, як рак, i вiдчайдушно лаявся. Йому тицьнули в руки недоiдений хвiст – i Стас затихнув.

– Спасибi, хлопцi.

– Нема за що. А шрам свiй мiг би й показати. Може, хоч Стаса знудило б…

– Не знудило б, – знову подав голос, дарма що угамувався було, Стас. – Ну покажи, шкода, чи що?

Вiн пiдвiвся i пожбурив у мене хвостом.

– Та й правда, – вiдгукнувся хтось з кутка, – чого ти ламаешся…

Зняти, чи що? На секунду. І вiдразу назад пов’яжу. Адже самому цiкаво – вважай, дев’ять рокiв не розмотував… Випите пиво пiдштовхувало до подвигiв.

– Гаразд, умовили. Тiльки на хвилинку – покажу – i назад замотаю.

– Про що мова!

– Тiльки шраму там немае нiякого. Набрехав я.

– А бiс тебе розбере, коли ти брешеш! Показуй.

Я насилу розстiбнув застiбку (неiржавiюча сталь, називаеться!), що вже грунтовно таки приiржавiла, i став акуратно розмотувати чорну шкiряну стрiчку.

Треба буде i справдi заклепок на неi насадити. Хай думають, що металiст – приставати не будуть.

Шкiра пiд пов’язкою була неприродно бiла, в червоних прожилках, i зовсiм без волосся. Ну, однак, тато й намотав! Перестрахувальник. Ото смiшно буде, якщо там взагалi нiчого немае. Гаразд, подивимося…

– Що це у тебе, Сiрий? Татуювання? – всi з цiкавiстю пiдсунулися до моеi руки.

І справдi, що це? На мiсцi родинки – два кола перетинаються, дiаметром з двокопiйкову монету, перекресленi навхрест. Звiдки…

І тут руку менi немов обпекло вогнем. Кола спалахнули гарячим червоним свiтлом, як спiраль електроплитки. Нестерпний жар швидко розiйшовся усiм тiлом. Перед очима попливло, у вухах наростав дзвiн, все навкруги стрiмко провалювалося в розплавлену хистку порожнечу… «Ну ось, попереджали ж!..» – встиг подумати я, спробував було вiддати наказ неiснуючим рукам закрити прокляту родинку – i це останне зусилля остаточно викинуло мене з реальностi…

Мислю – отже, iсную.

Не мислю? Отже, не iсную…

* * *

…Тиша. Нi, не зовсiм тиша. Годинник цокае. За вiкном, на вiддалi, прогуркотiв трамвай. Стоп. За яким вiкном?

Лежу на чомусь твердому, напевно, на пiдлозi. Дуже не хочеться розплющувати очi. Дивно, чому так тихо?

Крiзь вii я бачу бiлу стелю з тонкими вибагливими трiщинами, горить люстра з одним плафоном… Та ж кiмната.