Обитель героїв

Завершивши первинний огляд i вказавши лiкторовi, що з доказiв варто забрати, барон рушив до виходу з зали.

– Хвала Вiчному Мандрiвцевi! Ви закiнчили! Пане Терц, приступайте. Я вже послав по столяра, i щойно ви впораетеся…

– Не поспiшайте, голубчику. Якщо стряпчого я ще ладен терпiти тут – звiсно, у присутностi лiкторiв – то зi столяром вам доведеться зачекати.

– Чому, ваша свiтлосте? Як же так?! Адже ви закiнчили?

– Нi, – сухо кинув Конрад i вийшов з камiнноi зали в хол, супроводжуваний по п'ятах збудженим хазяiном.

Дорогою вiн думав, що зовнiшня комiсiя лiкторату повинна вiдбирати в слуги закону не дубуватих гевалiв, що спритно вправляються з табельними сокирами, а суддiвських крючкiв, як оцей настирливий стряпчий, чи докучливих Трепчикiв-молодших. Ну, хоча б третину особового складу. Цi землю носом ритимуть, а жодного загубленого гудзичка, жодного недогарка не пропустять. Із природноi в'iдливостi, котра, якщо вдуматися, вже сама по собi неабиякий талант. А пообiцяй iм премiю…

– Ваша свiтлосте!

– У мене е запитання особисто до вас, пане Трепчик.

Попрошу вiдповiдати коротко й чесно. Це у ваших же iнтересах. Я доступно висловився?

– Куди вже доступнiше, ваша свiтлосте…

– Чудово. Отже, чи вiдомо вам, що саме вiдбулося вночi в готелi?

– Так! Тобто, нi…

– Будьте такi ласкавi, висловлюйтеся яснiше, пане! Так, чи нi?

Барон насупився, дивлячись Трепчиковi-молодшому в перенiсся: нiби цвях забивав. Пiд його поглядом хазяiн скулився, зробився схожий на побитого собаку та мокру курку одночасно, якщо в природi можливий такий монстр.

– Я… я чув. Але не бачив.

– Що саме ви чули? В який час?

– Близько пiвночi. Я в готелi ночував. У вiльнiй кiмнатi.

– Ви спали? Вас щось розбудило?

Трепчик зам'явся, тупцюючи на мiсцi.

– Я… не спав, ваша свiтлосте.

– Чому? – фон Шмуц картинно пiдвiв брову. Зазвичай це вбивало свiдкiв наповал.

– Я… я був не сам.

– І, природно, не з дружиною.

– Ваша свiтлосте! Благаю! Вiолета мене вб'е! Ви ii не знаете!

Здаеться, готельер полюбляе скакати в гречку.

Вiн хотiв упасти бароновi в ноги, але побоявся. І правильно. Фон Шмуц подiбних витiвок не схвалював. І був безперечно радий, що не знайомий з ревнивою Вiолетою Трепчик.

– А це залежить вiд вас, друже мiй. Вiд вашоi вiдвертостi й бажання допомогти дiзнанню. Отже, що за особу ви ощасливили своею прихильнiстю?

– Куховарку, ваша свiтлосте.

– ii я допитаю пiзнiше.