Обитель героїв

Я, до речi, припускаю, що магiю застосували не зловмисники, а потерпiлi, в рамках самооборони. Що знiмае питання про «обставини, якi збiльшують провину». І виходить, справа належить до компетенцii Всевидющого Приказу, який я маю честь представляти.

Якби Конрад не був абсолютно впевнений, що дуель призначено на вечiр, вiн мiг би подумати, що двобiй уже почався. Зазвичай маги Тихого Трибуналу – тихi, сiрi хлопи, слова клiщами не витягнеш. А тут просто свiтська левиця! Нi, нам левицi нi до чого, у нас дiзнання, а не полювання…

– Ваша версiя, колего, доволi цiкава, – вiгiла iронiчно примружилася, поправляючи попелястий локон, що вибився з-пiд капелюшка.

 – Шкода лише…

Заливчаста трель спiвочого дрозда завадила iй закiнчити фразу.

– Перепрошую, мене викликають.

Генрiетта Кукiль витягла iз сумочки витончену пудреницю, прикрашену емаллю, рiзьбленням i насiчками. У покришку пудреницi зсередини було вбудоване люстерко, куди вiгiла й спрямувала погляд.

Барон тактовно вiдiйшов, скоса спостерiгаючи за «колегою». Якусь хвилину Генрiетта мовчки слухала те, що було чутно iй однiй, потiм беззвучно заворушила губами. Пудра вiдразу легким струмком здiйнялася в повiтря, вигинаючись змiею. Вiгiла цокнула язиком, немов дiвчисько, i пудра вляглася на мiсце.

Тихо клацнула покришка.

– Здаеться, нашi вiдомства знайшли спiльну мову, – Генрiетта обернулася до барона. – Нам з вами пропонуеться вести цю справу разом.

Можете перевiрити: прокуратор Цимбал видав письмове розпорядження.

– Нiколи не сумнiвався в мудростi начальства. Дозвольте глянути на вашу пудреницю? Дякую… О, старовинна робота! Чудова рiч! Де такi роблять?

– Службовий артефакт. На щастя, його можна застосовувати не лише для рапiд-конексусу.

– А я, – не втримався барон, – придбав сьогоднi дивовижний манiкюрний набiр.

Вперше дама глянула на спiврозмовника з щирим iнтересом.

– Вiн у вас iз собою? Дозвольте, у свою чергу… Яка краса! Де ви його купили, якщо не секрет?

– Ну якi тепер мiж нами секрети? В «Іридхар Чиллал».

– Але ж у них все таке дороге! – мимоволi вихопилося у вiгiли.

– Краса вимагае жертв! – в голосi барона проскочили нотки самовдоволення, i Конрад подумки вилаяв себе за нестриманiсть. – То що ви казали про Орден Зорi? Це мае вiдношення до справи?

– Найбезпосереднiше.