Обитель героїв

Яскрава, експресивна секста в мiнорнiй гармонii, зазвучавши одночасно iз квiнтовим тоном дверей, виламаних разом iз одвiрками, збурила гострий дисонанс. Так у трагедii «Зоря» вiдкриваеться знаменита «фанфаражаху», контрастно провiщаючи майбутню тему радостi.

Пiзнiше Конрад не раз замислювався: чи дiйсно вiн все це почув у деталях i подробицях, чи тiльки вловив загальну тональнiсть чутливою квiзиторською душею? А зараз вiн просто кинувся геть iз Чорноi зали, супроводжуваний додатковим дуетом стариганiв, i побiг, помчав…

Гадаете, на другий поверх? У епiцентр катавасii?!

Невiрно гадаете.

Вилетiвши з парадного входу надвiр, барон побiг уздовж свiтлоi половини «Притулку», огинаючи будинок, до Четвертого тупика, куди виходили вiкна квесторських покоiв. Інтуiцiя мчала поруч, схвально киваючи. Інтуiцiя знала: бiгти треба не туди, де ламають, а туди, де б'ють.

Вона виявилася всюди права.

– Бий злодюгу! Ти ба, зараза…

– У дихало йому!

– До печiнок!

– Н-на!

Трудова артiль майстрiв, що ремонтували Бiлу залу, пострибала у вiкно, звiвши нанiвець зусилля багатьох годин роботи.

Тепер вони, скупчившись у тупику, дружно гамселили спiйманого лиходiя. Мабуть, за час ремонту перейнявшись iдеалами добра, майстри тiльки й чекали можливостi втiлити iх у життя.

Пiйманий добродiй був одягнений ремiсником, дотримуючи заборони на брижi, буфи та пiр'я; навiть фартух на ньому був – як i на бiльшостi трудяг. Цей факт лише подвоював жагу вiдплати:

– Перевертень!

– Чесних людей ганьбити?

– Чесних людей грабувати?

– Н-на!

– Пр-р-рипинити! Всевидющий Приказ! Вiдставити самосуд!

Важко дихаючи, месники розступилися, даючи бароновi

пройти до затриманого.

Все було зрозумiло. Видавши себе за робiтника, злодюга приставив до стiни драбину й тихенько залiз у вiдчинене вiкно. Конрад задер голову: до Германа лiз, скотина! Стяг на пiдлогу покривало, розкидав речi… «Стратагеми», i тi взяв, спокусився дорогою палiтуркою. А як злякали, так i плигонув зi здобиччю через пiдвiконня. Ба, вчепився у вузол: не вiддерти. Мало до смертi не забили, вже годилося молитися про блаженне пристановище! – нi, мовчить i тримае мертвою хваткою…

Книга племiнника, що випала з вузла, розтоптана черевиками, остаточно позбавила барона холоднокровностi.

– Встати! Встати, мерзотнику!

– Не можу, – похмуро буркнув мерзотник. – Ногу зламав. Чорта б два цi серви-задрипанцi мене наздогнали, коли б не нога…

Злодiй пiдняв розбите обличчя, i Конрад упiзнав негiдника.