Пасербки восьмої заповіді

Що я сама iз собою зробила…»

А проте жiнка, яка називае себе Мартою, все-таки заснула, iй приснився день, коли вона вперше зрозумiла недозрiлим дитячим розумом, що народилася злодiйкою.

Того дня вона ледве не вкрала в названого батька задоволення вiд пообiдньоi люльки.

А Самуiл-баца пiймав ii, як то мовиться, за руку, i потiм довго реготав, роздуваючи нiздрi орлиного носа та настовбурчуючи твердi сивi вуса.

Дощ блукав навколо куреня, i Марта тiснiше притискалася до теплого боку пса, що здригався увi снi.

Джошевi снився нiчний лiс, гроза й людина, повiшена на власному паску, прив’язаному до сволока безлюдноi сторожки.

Джошевi снився вiн сам.

3

Майже пiввiку минуло вiд тiеi пам’ятноi весни, коли розтанули снiги, i вiд весело зазеленiлоi Магурськоi Громади прибився в Шафляри незнайомий турок. Утiм, турком прозвали його самi шафлярцi за довгу, дивовижно вигнуту люльку, що вiчно кулiла в незнайомця в зубах, та ще за пильнi смолянi витрiшкуватi очi. А вже темною шкiрою та пташиним носом тут важко було кого-небудь здивувати – добра половина бескидських мужикiв була чорнявою та дзьобатою.

Оселився гiсть у хатi столiтнього дiдуся Кшися, i всi три з половиною роки, що залишалися старому до приходу кощавоi, не мiг натiшитися самотнiй Кшись своiм постояльцем, якого перед смертю назвав сином. Самi шафлярцi, а вони не шпарко приймали чужинцiв, теж на диво швидко звикли й до прибульця, i до його iменi Самуiл, такого незвичного для мiсцевого слуху, – а працював Самуiл-турок за трьох, на святi образи хрестився справно, пив з розумом, лаятися вмiв так, що найзавзятiшi лихослови щiльнiше натягали баранячi шапки на вуха i хмикали в кучерявi бороди, дiвок без потреби не псував, а замiжнi молодицi частенько бiгали до лiсу до мисливця Самуiла, поки iхнi законнi чоловiки пасли череду за Озерами.

Але дiтей вiд турка не родилося, а на гарячому вiн не попадався.

Отож усi були задоволенi, бо по цей бiк Татрiв любили мати в домi хазяйку, яка подобаеться iншим, – а якщо зi мною живе, то, виходить, i я не з пустобрехiв.

Знову ж таки останнього тижня перед смертю дiдуся Кшися, котрого в роки його молодостi не раз i не двiчi обирали бацою – старшим пастухом, чие слово для решти було головнiше за батькiвське, Самуiл-турок безвилазно сидiв у хатi, напував старого трав’яними напарами й тримав за висохлу руку, забуваючи поiсти та уриваючи клаптики сну, коли старого трохи вiдпускало.