Пентакль: Збірка

– Е-е… І все?

– А якоi вiдповiдi ви очiкували? Посилань на пряму лiнiю вiд Кассандри та графа Калiостро?! Ну помiркуете самi… Запитаю я вас: «Молодий чоловiче, хто навчив вас вести передачi у прямому ефiрi?», i що ви менi вiдповiсте? Мабуть, полiтех закiнчували чи iн’яз, а ведете ж, i непогано ведете…

Ведучий почервонiв, розгубився. Проти улюбленого Нюрчиного прийому – будь-яку тему миттю перевести в лоб на спiврозмовника, доброзичливо поставивши капосне питаннячко, – багато хто пасував. Головне, запитувати впевнено.

Адже тут ясно: нiякоi фаховоi освiти в нинiшньоi телебратii немае. Бий, Нюрко, без промаху. І ще: до оцту обов’язково потрiбен цукор. Трiшечки похвали, кинь сахарну кiсточку – i милий дружок твiй до смертi.

Лестити вмiють усi.

Сварити-пiдколювати теж властиво бiльшостi.

А щоб в одному флаконi… Це вам не коробка сiрникiв, тут умiти треба.

– Так, Ганно Павлiвно, я розумiю вас… життя – кращий учитель…

Нi бiса вiн не розумiе. Викручуеться. І це добре. Глядачi бачать, як вiн викручуеться, глядачi на ii боцi.

А хто не бачить через щиросердну короткозорiсть, той чуе, як ведучий з нею погоджуеться. Теж непогано.

– Ага, нам телефонують у студiю!

Вiдповiдаючи на цiкавiсть басовитого громадянина з приводу наявностi в «панi Гаврош» вiдповiдних лiцензiй, Нюрка дозволила собi на хвилинку розслабитися. Легко i приемно говорити правду вiдставному бюрократу. Усi папери були в повному порядку. Комар носа не пiдточить. Приватний пiдприемець, единий податок, довiдка вiд Мiнохорони здоров’я про всяк випадок – з мiськвiддiлу культури, вiд Льоньки Жердеця, друга дитинства… Кабiнет вона обладнала вдома, на власний смак, вiдвiвши для цього вiтальню.

Таке чудове питання варто було б придумати заздалегiдь, i умовити когось зi знайомих дзв’якнути в студiю.

Врахуемо на майбутне.

– А тепер, Ганно Павлiвно… Нi, зачекайте, у нас ще один дзвiнок! Ну, це останнiй, час передачi закiнчуеться… Здрастуйте, ви в ефiрi!

– Я щасливий по самiсiнькi гланди.

Ведучий поперхнувся.

Нi, сьогоднi явно був не його день.

– Назвiться, будь ласка.

– У нас мало часу. Навiщо марнувати ефiр даремно? Я хочу запитати Ганну Гаврошенко, – голос, спотворений перешкодами, звучав нудно й надтрiснуто, немов заговорив цоколь будинку, приреченого на знос. – Нюрко, коза-дереза драна… Ти чому не прописалася в ковенi за мiсцем проживання?

Думаеш вiддiлом культури вiдбутися?

Голос пiсно хихикнув, стверджуючи задоволення вiд сумнiвного каламбуру.