Шлях меча

 – Знову сперечаетесь? Я до вас порадитися прийшов, а ви все щось дiлите…

– Радитись як правитель фарр-ла-Кабiр, чи радитись як мiй одвiчний суперник у рубцi, ятагане Шешезе?

Нi, Гвенiль узагалi не вмiв дотримувати жодних пристойностей! Йому добре, вiн у Кабiрi в гостях, а не у васальнiй залежностi… щоправда, залежнiсть моя радше на словах, а Гвен сидить у столицi рокiв на сорок довше вiд мене, i домом своiм давно обзавiвся, i родину теж завести хотiв, але вiдмовили йому, грубiяновi дворучному…

– І так, i так, – спохмурнiвши, вiдповiв ятаган.

– А в якiй важливiй справi порада потрiбна? – Махайра злегка ворухнувся й кiнцем клинка заспокiйливо торкнув Гвенiля за масивну хрестовину.

– Турнiр хочу скасувати.

– Що? – хором скрикнули ми втрьох. – Чому?!

– Боюся, – обiрвав нас Шешез.

Його зiзнання пролунало сухо й вагомо, змусивши повiрити в неможливе: ятаган фарр-ла-Кабiр, небiж Фархада iль-Рахша, чогось боiться!

– Знаете, певно, що вночi на вулицi Сом-Рукха сталося? Менi зранку доповiли; але чутки – вони швидшi вiд моiх гiнцiв…

– Знаемо, – пробурчав Гвенiль.

– Чули, – вiдгукнувся Махайра.

– Хто це був? – замiсть вiдповiдi, запитав я, не уточнюючи, кого маю на увазi: вбитого чи вбивцю.

– Шамшер Бурхан ан-Імр, iз шабель кварталу Патайя. А вбивця… загалом, пiдозрюються…

Вiн усе не мiг доказати, i коли нарештi зважився, мав такий, немов сам собi дивувався.

– Пiдозрюються Тьмянi.

Це було однаково, що сказати: «Пiдозрюеться нiчний вiтер.» Або: «Пiдозрюеться примара Травневого Ножа».

Або ще щось у цьому ж дусi…

Із Гвенiлевоi пози було зрозумiло, як ставиться прямолiнiйний еспадон до такоi, м’яко кажучи, дивноi заяви. А Махайра раптом пожвавiшав i з цiкавiстю чекав продовження.

А я розумiв, що не даремно Шешез учора приходив до мене в гостi, i не даремно зараз вiн перестав ламати комедiю й заговорив усерйоз.

Порослий лiсом Лоулез – батькiвщину Гвенiля i його братiв, – де на поодиноких пагорбах височiють похмурi замки з п’ятьма сторожовими вежами, або олiйнi гаi Кiмени, де жили родичi Махайри – у Мейланi вже встигли забути; забути й знову згадати те, про що Лоулез i Кiмена лише зараз починали дiзнаватися.

Та й сам Кабiр був ближче до Мейланя – я мав на увазi близькiсть радше духовну, нiж банальну кiлькiсть верблюжих перегонiв – i тому Шешез зумiв зважитись, а я зумiв задуматися над його словами…

– Що ти знаеш про Тьмяних, Вищий Мейланя Дан Г’ене? – одразу запитав Шешез, завваживши мiй стан.