Шлях меча

А коли вiдповiв…

– Махайро Крессе Паллантиде з Вищих лiвоi галузi Омели Кiменськоi, на прiзвисько Бронзовий Жнець, я прийшов за порадою до вас трьох. До тебе, до Вищого еспадона Гвенiля Лоулезького, вiдомого в Кабiрi як Саморушна Скеля, i до Вищого Мейланя прямого Дан Г’ена, прославленого пiд прiзвиськом Мейланьський Єдинорiг. У Кабiрi загинув Звитяжець. Ви добре розчули те, що я сказав?

Ятаган замовк, даючи нам змогу усвiдомити всю нiкчемнiсть наших титулiв перед тим, що сталося, i спокiйно продовжив:

– Думки iнших Вищих, з якими я розмовляв сьогоднi до вас, роздiлилися порiвну.

Тридцять шiсть за те, щоб проводити турнiр згiдно з традицiею й не зважати уваги на прикрi випадки; тридцять шiсть – проти. І без вашоi поради нам не зiйти з дороги роздумiв на узбiччя рiшення. Ви – не наймудрiшi, не найстаршi, але ви – останнi.

Я стояв нiби й не дуже близько до вогнища, та менi гостро запраглося викликати Придатка Чена, щоб вiн винiс мене iз алоу-хона чи принаймнi переставив якнайдалi вiд тепла, такого неприемного цiеi митi…

– Вiдмовитися вiд турнiру через мейланьськi казки? Нiсенiтниця! – вiдрiзав Гвенiль.

 – Ми за традицii! Правда, Женцю?

– Неправда, – несподiвано для мене заперечив Махайра. – Нiколи ще Звитяжцi не вбивали один одного й не псували навмисне Придаткiв. Доки не з’ясуеться, випадкове те, що сталося, чи нi, турнiр проводити не можна. Я вважаю так.

Шешез задумливо похитався на гаках.

– Нiколи, – пробурмотiв вiн, – це сказано занадто невблаганно.

Чеснiше буде сказати, що за нашоi пам’ятi Звитяжцi не вбивали один одного й не псували Придаткiв. За нашоi, нехай довгоi, але все ж обмеженоi пам’ятi… Проте, голоси знову роздiлилися. Тобi вирiшувати, Єдинороже.

Я згадав минулий турнiр. Зелень поля, на якому велося одночасно двi дюжини Бесiд, захоплення святом i пронизливий вiтер, пiдбадьорливi вигуки з трибун i сонячнi зайчики, що ухиляються вiд Звитяжцiв… а вiдтак довго – пам’ять про турнiр, суперечки про турнiр, нетерпляче очiкування наступного турнiру…

І зламаний труп Шамшера Бурхана ан-Імра з шабель кварталу Патайя за десять хвилин iзди вiд мого дому… зовсiм поруч.

Самотня кулька з трiснутоi гарди бiля глинобитного дувала; i бурий запечений пил, у який лягали суворi списи Чиань…

Я зважував дзвiнку радiсть i гучний страх. Порожнечу смертi й спалах життя. Моя гарда схожа на чашу, денцем до рукiв’i; на самотню чашу ваг…

Я зважував.