Шмагія

Інакше чаклун задовго до ятричанськоi митницi розорився б на яйцях i добряче збагатив скупих i брутальних фермерiв-перепелятникiв.

Шлях Андреа лежав на пiвденну околицю мiста. Там розташовувалася дубильно-фарбiвна майстерня Леонарда Швелера. Рiдкiсний умiлець, майстер Леонард пройшов сувору школу в любого батечка, – колишнiй шкiродер i кожум’яка, татусь Бйорн у вихованнi дiтей вiддавав перевагу знайомим методам, – славився тим, що вичиняв шкiри для некрофолiантiв i морбус-iнкунабул, iнакше кажучи «недуг-колисок».

У цих мудрих книгах зберiгалися найсмертоноснiшi закляття, ретельно вiдiбранi знавцями. Щоб чари не розбiгалися свавiльно, загрожуючи народовi нещастями, потрiбнi були надiйнi палiтурки. А нiчого кращого за шкiру незайманок, вичинену пiд бiлу юхту та змазану березовим дьогтем i ворванню, жоден маг ще не придумав. Зрозумiло, якщо не брати до уваги скреп-горгулiй iз сизоi бронзи, винайдених особисто Нихоном Сивочолом. Отож майстернi на кшталт закладу Швелерiв високо цiнувалися серед чесних чарiвникiв.

Головне тут було – навiть не закупiвля в Лiллi дiвок потрiбноi породи.

Головне – довезти iх до майстернi цiлими, перш нiж почнуть линяти.

За свое життя, а йому в нинiшньому листв’янчику сповнилося тридцять два, Андреа Мускулюс п’ять разiв вiдвiдував Ятрицю з коштовним крамом. Тричi – в молодi лiта, разом iз Просперо Кольрауном, бойовим магом трону, пiд наглядом якого юний чаклун опановував ази гармонii стихiй i рунiчноi ноометрii. Одного разу самостiйно вiдвiдав майстерню Швелера й запам’ятав цю поiздку надовго.

Аж мороз по хребтi: незайманка втекла, сховалася в розплiднику сторожових единорогiв, гвардiець зламав щиколотку, вiдбиваючи дiвку в рогатих бестiй… І нарештi, сiм рокiв тому – за велiнням наставника супроводжуючи нинiшнього лейб-малефактора Серафима Нексуса.

Вiк знаменитого старця, бачте, заважав здiйснювати нагляд за незайманками належним чином.

Останне вкрай дивувало Андреа. «Настромити на шворiнь» заколотникiв, якi звiддаля зазiхали на Реттiйський престол, чи вiдбити «алмазний вiнець», залишений королю Едварду ламiями Третейських судилищ, – це для немiчного здохляка Серафима було дрiбницею, не вартою уваги.

За останнiй подвиг вiн навiть удостоiвся «Шкiдника Божою Милiстю» з трояндами та бантами. А особистий догляд за дiвчатами…

Втiм, недовiрливий Мускулюс побоювався забагато думати вголос про Серафима Нексуса, чие мiсце за сприяння та доброзичливостi патрiарха сподiвався одного разу посiсти.