Снулль вампіра Реджінальда

Капрал, а вiн мав честь командувати ескортом, який дав собi волю, без суперечки погоджувався уговкати пiдлеглих. Вiн вислуховував прохання скарбiвничого й зi стараннiстю досвiдченого служаки уточнював: що саме заборонити? Спiвати хором iз паном венатором? Чи спiвати можна, але не про жiнок? Чи про жiнок, але романтичнiше? Єсть вiдставити про пiснi! Що ще? Заборонити образливi коментарi? І жестикуляцiю на вашу високоповажну адресу? Гаразд. Заборонити парi? Виконаемо. Чи парi залишити, але не на грошi? Обмежити розмiр ставок? Не дзенькати монетами поблизу карети?

Що? Не пити стiльки горiлки?

Не дихати у вiкно перегаром?

Ви звiр, пане…

Пумпернiкель проганяв капрала геть i втiшався квадратними рiвняннями.

Слабка розрада, надто ж коли ти, випускник Академii Малого Інспектруму, припустився ганебноi похибки в розрахунках. Втiха вiд подорожування, затьмарена на третину? Усього на третину? Втiха?! Ох ти, рахiвнику…

Неминучий жах поiздки, пом’якшений дбайливiстю магiв на одну дванадцяту!

Ага, от i нiчлiг пiд вiдкритим небом.

Приiхали.

* * *

За пагорбами протягся пiвденний кордон Брокенгарцького курфюршества.

Приблизно там само, якщо вiрити очам, сiдало сонце.

Здавалося, велетень Прессiкаель, блукаючи, лiг вiдпочити й перекинув келих iз вином. Густий багрянець, наскрiзь просякнутий сизими й зеленуватими прожилками, неквапно розливався небокраем, щоб незабаром стекти у володiння Нижньоi Мами. Серпик молодого мiсяця, бiлястий i боязкий, дерся на вершини дубiвветеранiв, рятуючись вiд кривавоi повенi.

Вiтер нiс прохолоду, – вiн летiв на мереживних крилах вiд вигину Вестфалицi – рiки невеличкоi, з численними перекатами, але щедроi на червону рибу-горбунку.

Спiвали птахи.

Трiскотiли цвiркуни.

Мовчали гвардiйцi.

– Ти поглянь на хлопчика! – шепнув Фортунат Цвях приват-демонологовi, потай хитнувши головою убiк скарбiвничого. – Ладен побитися об заклад – вiн щасливий!

Венатор не помилився. І справдi, якби хтось сказав – та хоч i сам Едвард II! – Августовi Пумпернiкелю, що настане день, коли вiн забуде про невигоди дороги… Скарбiвничий розсмiявся би невдасi-вiщувальниковi у вiчi.

А оце зараз терзався би тим необачним смiхом та докорами сумлiння.

Забувши про муку стомленого черева й натовченi сiдницi, дихаючи на повнi груди, вiн сидiв бiля ватри й оглядав небосхил над головою. Там, звитяжцями в чистому полi, нiтрохи не соромлячись заходу сонця, вже юрмилися зiрки: гiлчастi, гранчастi, блискотливi…

Зiрок було багато.