Снулль вампіра Реджінальда

У вузлуватих пальцях велетень стискав крейду, затесану, як долото.

– О! – злякано вигукнув юнак.

– О! – заволали згоднi з Пумпернiкелем бенкетуючi.

Але то був ще не найстрашнiший жах.

У мiру того, як наближалася каральна десниця, стiни залу почали мiнятися. Ще мить тому були всуцiль списанi цифрами, сполученими знаками множення та дiлення, чисельниками й знаменниками – картина, кращоi за яку годi й шукати в межах освоеного людиною! О! – написане розпливлося, заливаючи стiни смоляними патьоками.

Згасли свiтильники.

Засичали гноти в лампадах.

Крiзь непроглядну темiнь – лише зiрки мерехтiли над головами та свiтилася крейда в дивовижнiй руцi! – арифмети тремтiли, з’юрмившись у центрi зали. Вони прагли ввiйти в заспокiйливу медитацiю, бо помiчали, що найпростiшi формули iм бiльше не пiдвладнi. Плюс збився, мiнус затинався, а за дужки не вдавалося винести навiть смiття з хати.

Дiлення на нуль! – i то не викликало колишньоi огиди.

Рука зупинилася. Їдкий запах поту накрив бенкетуючих. Крейда зашаркала по чорних-чорних стiнах.

Бiльше нiчого рахувати.

Бiльше нема чого обчислювати.

Бiльше нi до чого додавати й вiднiмати, множити й дiлити, бо шлях вiд умови до розв’язку пройдено вiдтепер та навiки, а нових шляхiв нiкому прокладати.

Пiдсумок пiдбито.

– О!

От i все, що залишилося вiд гармонii.

Стогiн переляканих iстот.

Юнак тремтiв, благаючи смертi. Йому здавалося, що вiн потрапив на останнi сторiнки пiдручника, туди, де чекають безжальнi вбивцi – вiдповiдi на питання, i страшнiшого фiналу вiн не мiг придумати.

Слова на стiнах догорiли й погасли.

Лише ворушилася над головою рука велетня.

* * *

– Я прокинувся вiд холодного поту, панове.

Скарбiвничий узяв iз рук гвардiйця миску з паруючою печенею. Кивнув головою на знак подяки, поставив поруч iз собою i взяв чашу з вином. Зазвичай помiрний, вiн одним духом випив пiвкелиха й лише пiсля цього звiв очi на спiврозмовникiв.

Нi, маги не смiялися.

Пумпернiкель був вельми вдячний iм за це.

– Декому я розповiв про той сон, – хлопець утяг голову в плечi, немовби в темному пiднебессi вже намiтився контур велетенськоi долонi. – Дехто зрозумiв, дехто приховав посмiшку або знизав плечима. Що ж, кожному свое. Додам тiльки, що то був перший випадок, коли я побачив жахливу руку, яка пiдбивае пiдсумок.