Машина часу

Доки я пересувався в Часi з такою неймовiрною швидкiстю, це не загрожувало менi небезпекою. Я, так би мовити, перебував у розрiдженому станi i, немов пара, ковзав крiзь промiжки зустрiчних речей. У разi ж зупинки все мое ество, молекула за молекулою, мусило б проникнути в те, що трапилося б менi на шляху. Атоми мого тiла повиннi були б увiйти мiж атоми довколишнього середовища; вiд того сталася б хiмiчна реакцiя, можливо, страшенний вибух, який спровадив би мене разом iз друзками мого апарата по той бiк усяких можливих вимiрiв – у Невiдоме.

Така можливiсть не раз спадала менi на думку ще коли я будував свiй прилад, але тодi я ставився до неi з веселою байдужiстю, вважаючи ii за ризик, пов’язаний з кожним таким винаходом. Тепер же, коли небезпека здавалася неминучою, я вже не дивився на неi так безтурботно. До того ж незвичайнiсть всього, що зi мною вiдбувалося, безперестанне тремтiння й хитання Машини, а найбiльше – неприемне вiдчуття падiння в безодню, болiсно дiяло менi на нерви. Я казав собi, що нiколи не зможу спинитися, i раптом, всупереч здоровому глузду, вирiшив спинитися зараз же. Забувши про небезпеку, я щосили натиснув на важiль, Машина вмить перекинулась, i я шкереберть полетiв у простiр.

У головi в мене наче загуркотiв грiм. На якусь секунду я нiби знепритомнiв, а, отямившись, побачив, що сиджу на м’якому дернi, коло мене – моя перевернута Машина, i нас сiче град. Усе навкруг було ще сiрим, але шум у вухах припинився. Я сидiв на галявинi в садку, серед кущiв рододендрона, i дивився, як пiд ударами граду падають з них багрянi та лiловi квiти.

Градинки вiдскакували вiд землi й утворювали навколо моеi Машини щось нiби серпанок з диму. Я вмить змок до рубця.

– Чудова гостиннiсть! – промовив я. – І це так зустрiчають людину, яка промандрувала крiзь безлiч рокiв.

Збагнувши, що так далi мокнути безглуздо, я встав i оглянувся довкола. Велетенська фiгура, вирiзьблена, очевидно, з якогось бiлого каменю, маячiла в туманi позаду рододендронових кущiв.

Крiм неi, я не помiтив нiчого.

Важко описати моi почуття. Коли градова завiса стала прозорiша, я побачив статую виразнiше. Вона була величезна, бо срiбляста тополя, що росла поруч, ледве сягала iй до плеча. Вирiзьблена з бiлого мармуру статуя була схожою на крилатого Сфiнкса. Тiльки крила його були не притисненi до тулуба, а розгорненi, так наче вiн збирався злетiти в повiтря. П’едестал здався менi вилитим з бронзи, вкритоi грубим шаром мiдi.