Машина часу

Очi – великi й лагiднi, але – не вважайте це за марнославство – менi здалося, що вони цiкавилися мною набагато менше, нiж я мав право сподiватися.

Вони не шукали способу якось порозумiтися зi мною, а лише, усмiхаючись, стояли навколо та щебетали помiж себе, i я почав розмову перший. Я показав на свою Машину й на себе, а тодi, не знаючи, як висловити поняття про Час, показав на сонце. Тоi ж митi одна маленька постать, чепурно вбрана в бiлий i пурпуровий одяг, повторила мiй жест i, немало здивувавши мене, спробувала ротом iмiтувати звуки грому.

На мить я здивувався, дарма що значення жесту було досить зрозумiле. Невже ж цi створiння такi нетямущi? – постало в мене питання. Навряд чи ви спроможнi уявити собi, як вразила мене iхня поведiнка. Я думав, що люди епохи вiсiмсот другоi тисячi рокiв безмiрно випередять нас у галузi науки, мистецтва i взагалi в усьому. А тут один з них раптом ставить менi запитання, що личило б хiба п’ятилiтнiй дитинi. Адже вiн спитав, чи не звалився я з сонця пiд час грози! Та й цi iхнi вбрання, iхнi кволi тiла i тендiтнi постатi… Хвиля розчарування пройняла мене.

Був момент, коли я навiть пожалкував, що створив свою Машину Часу.

Кивнувши головою, я показав на сонце й так майстерно зiмiтував грiм, що вони аж здригнулися, вiдскочили назад i поприсiдали. Але зразу ж, осмiлiвши й посмiхаючись, одне iз них пiдiйшло до мене з гiрляндою якихось невiдомих гарних квiтiв i одягло ii менi на шию. Іншi мелодiйними голосами схвалили його вчинок, i всi заметушилися, почали рвати квiти i зi смiхом прикрашати мене, аж я зрештою мало не задихнувся вiд пахощiв.

Хто на власнi очi не бачив тих квiтiв, нiколи не може й уявити собi, якi чудовi, нiжнi сорти утворило культивування рослин протягом незлiченноi кiлькостi рокiв. Тодi хтось запропонував виставити прибульця – тобто мене – в найближчому будинку, i мене повели до величезноi сiроi споруди з потрiсканого камiння. Коли ми проходили повз мармурового Сфiнкса, здавалося, що вiн усмiхаеться з мого подиву. Ідучи з ними, я пригадав своi колишнi переконання щодо серйозностi та розумовоi вищостi наших нащадкiв i ледве стримався вiд смiху.

Вхiд до будинку вражав своiми велетенськими розмiрами, та й весь той палац був неймовiрно великий. Я з цiкавiстю розглядав цих дрiбненьких нiжних людей, яких ставало дедалi бiльше, i дверi, що розкривали передi мною свiй таемничий чорний вхiд.