Машина часу

Така рiзниця в зовнiшньому виглядi, очевидно, була зумовлена якимось особливим призначенням будiвлi, i я вирiшив докладно оглянути ii. Та наставав вечiр, я був уже втомлений довгими мандрами i вiдклав оглядини на завтра. Я повернув назад, до пестощiв маленькоi привiтноi Вiни.

Вранцi, проте, я зрозумiв, що моя зацiкавленiсть Палацом iз Зеленоi Порцеляни значною мiрою була самообманом: просто вона давала менi змогу вiдкласти ще на день екскурсiю, якоi я так боявся. Тодi я вирiшив, що зволiкати бiльше не можна, i того ж таки дня пробрався до колодязя бiля руiн з гранiту та алюмiнiю.

Маленька Вiна подалася зi мною. Дорогою до колодязя вона весело танцювала, але коли ми пiдiйшли до нього, i я перегнувся через цямрину й зазирнув униз, страшенно захвилювалася.

– До побачення, Вiночко! – я поцiлував ii, нахилився до отвору й почав обмацувати виступи на стiнах. Вiдверто кажучи, я поспiшав, бо боявся, що рiшучiсть зрадить мене. Спершу Вiна лише дивувалася, а тодi з жалiбним криком кинулася до мене й заходилась тягти назад своiми маленькими рученятами.

Думаю, що ii втручання тiльки змусило мене довести справу до кiнця. Я вiдштовхнув ii, може, навiть трохи брутально, i за секунду був уже в колодязi. Перекривлене жахом обличчя Вiни схилилося над отвором. Щоб заспокоiти ii, я всмiхнувся, але зараз же глянув униз – доводилось уважно придивлятися до непевних виступiв, за якi я чiплявся.

Колодязь, куди я полiз, був ярдiв двiстi завглибшки. Спускатися треба було по металевих виступах у стiнах колодязя, пристосованих для iстот, набагато менших i легших за мене.

Через це я скоро втомився… але не тiльки втомився. Один iз металевих виступiв зiгнувся пiд моею вагою, i я мало не полетiв у чорну безодню. Якийсь момент я висiв на однiй руцi i надалi вже не наважувався спинятися для вiдпочинку. Дарма що болiли руки й спина, я спускався прямо сходинками якомога швидше. Надi мною, в отворi колодязя, в темнiй блакитi неба сяяла зiрка i чорною тiнню вимальовувалась голiвка Вiни. Стугiн машин унизу ставав дедалi чутнiший i неприемнiший. Все, крiм маленького кружала вгорi, було зовсiм чорне. Коли я знову пiдняв голову, Вiни вже не було видно.

Самопочуття мое було жахливе. Я навiть хотiв був повернути назад, так i не дослiдивши Пiдземного Свiту. І все-таки спускався далi. Нарештi менi пощастило: праворуч я ледь розрiзнив якийсь невеличкий отвiр у стiнi. Я влiз туди й опинився у входi до вузького пiдземного тунелю, де можна було лягти й перепочити. Це було саме вчасно.