Машина часу

І тут менi заманулося побавити наших приятелiв, пiдпаливши це сухе гiлля. Згодом я побачив усю божевiльну нерозважливiсть цього вчинку, але тодi вiн видався менi чудовим способом прикрити наш вiдступ.

Не знаю, чи думали ви коли-небудь, яким незвичайним явищем повинен здаватися вогонь у помiрному клiматi, де немае людини. Сонячнi променi лише зрiдка бувають настiльки сильнi, щоб запалити яку-небудь деревину, навiть коли iх збирають в один фокус краплi роси, як це трапляеться в тропiчних краiнах. Блискавка вдаряе, обвуглюе, але рiдко призводить до спустошливоi пожежi.

Гниючi рослини можуть iнодi тлiти пiд впливом внутрiшньоi хiмiчноi реакцii, але при цьому майже нiколи не спалахуе полум’я.

За цiеi доби занепаду цивiлiзацii на землi забули навiть, як здобувати вогонь. Червонi язики, що лизнули мiй хмиз, були для Вiни видовищем новим i дивовижним.

Вона хотiла пiдбiгти до багаття й погратися з ним. Вона б навiть i в вогонь кинулась, якби я не затримав ii. Та я вчасно, незважаючи на опiр, вхопив свою супутницю на руки i смiливо заглибився в лiс.

Деякий час дорогу менi освiтлювало багаття. Озирнувшись назад, я мiж стовбурiв дерев побачив, як полум’я перехопилося на найближчi кущi, i вогонь покрученою смугою поплазував по травi пагорба. Я засмiявся й знову повернув до чорних дерев передi мною. Було зовсiм темно. Вiна конвульсiйно чiплялась за мене. Моi очi так призвичаiлись до темряви, що я бачив i оминав корiння, яке виступало з землi. Над нами висiв чорний морок, i лише де-не-де виблискували клаптi синього неба. Я не запалив жодного сiрника, бо руки моi були зайнятi – на лiвiй я нiс Вiну, а в правiй тримав залiзний важiль.

Спершу я чув тiльки хрускiт гiлок пiд ногами, легкий шелест вiтру над головою, власне дихання та стукiт серця. Потiм почувся якийсь дивний шерех, але я вперто просувався вперед. Шерех ставав усе виразнiший, далi я почав розпiзнавати звуки й голоси, що з ними познайомився в Пiдземному Свiтi. Очевидно, то були морлоки, якi цiлою зграею гналися за нами.

І справдi, за хвилину я вiдчув, як мене вхопили за куртку, а згодом – за руку. Вiна затрусилася всiм тiлом i принишкла.

Саме був час запалити сiрник. Але щоб дiстати його, я мусив поставити Вiну на землю. Поки я шукав у кишенi коробку з сiрниками, в темрявi бiля моiх нiг зчинилася метушня. Вiна мовчала, а морлоки щось бурмотiли, iхнi м’якi маленькi руки ковзали по моему вбраннi, по спинi, торкалися навiть шиi. Нарештi сiрник зашипiв i загорiвся.