Машина часу

Посеред галявини був горбок, а на ньому рiс спалений сонцем кущ колючого глоду. За горбком знову розстилався лiс. Жовтi язики полум’я вихоплювалися вже й звiдти, оточуючи всю галявину вогненною стiною. На горбку збилися в купу тридцять-сорок морлокiв. Знеможенi спекою, заслiпленi полум’ям, вони очманiло металися, натикаючись один на одного. Спершу я забув, що вони нiчого не бачать, i в нападi страху трощив iх своею палицею, як тiльки котрий наближався до мене, – одного я вбив, кiлькох покалiчив. Та побачивши, як один iз них навпомацки дерся крiзь кущi, i почувши iхнi жалiбнi стогони, я зрозумiв, що вони зовсiм безпораднi перед вогнем, i бiльше вже не бив iх.

Час вiд часу який-небудь морлок натикався на мене, i тодi вся постать його виявляла такий невимовний жах, що я перший уступав дорогу. Якусь мить полум’я нiбито почало згасати. Ще трохи – i вони знову побачать мене! З переляку я хотiв уже був поновити наступ й убити кiлькох iз них, але вогонь спалахнув з новою силою, i я стримався.

Нарештi я сiв на вершинi горбка й став дивитися на це дивне, неймовiрне збiговисько заслiплених iстот, що никали довкруж мене й перегукувались якимись чудними звуками, коли на них падало свiтло пожежi. По небу вилися пасма диму, i де-не-де крiзь отвори в цiй далекiй – немов з iншого свiту – червонуватiй завiсi поблискували маленькi зорi. Двое чи трое морлокiв зослiпу наштовхнулися на мене, i я, здригаючись вiд огиди, кулаками прогнав iх геть.

Бiльша частина цiеi ночi здавалася менi кошмаром. Я кусав собi руки й кричав, жагуче бажаючи прокинутись. Я бив кулаками об землю, схоплювався, сiдав, блукав по горбку i знову сiдав. Тодi тер собi очi й благав Бога допомогти менi прокинутись. Кiлька разiв бачив я, як морлоки, нахиливши голову, в розпачi кидалися в огонь. Врештi-решт над поблiдлим уже полум’ям пожежi, над важкими клубами чорного диму, над пеньками погорiлих дерев i над залишками цих бридких створiнь заяснiв свiтанок.

Я знову почав шукати слiди Вiни, але даремно. Очевидно, ii бiдне маленьке тiльце залишилось десь у лiсi. Все ж таки я вiдчув якусь полегкiсть вiд думки, що, може, Вiна уникла жахливоi долi. Згадавши про неi, я насилу стримався, щоб не вхопити палицю та не кинутись на цих огидних, безпорадних створiнь.

Горбок, як я казав, був наче острiвець у лiсi.