Машина часу

Я вважаю за неймовiрне, щоб за таких умов нас спромоглися б обдурити, хоч би який хитрий та дотепний не був фокусник.

Мандрiвник у Часi глянув спершу на нас, а тодi на машину.

– Ну? – пiдганяв його Психолог.

– Цей невеличкий прилад, – сказав Мандрiвник, спершися лiктями на стiл i поклавши обидвi руки на свiй апарат, – тiльки модель. Це – мiй проект Машини, щоб подорожувати в Часi. Вигляд у неi, як бачите, дуже загадковий, а круг цього бруска нiби мерехтить щось, надаючи всьому апарату якогось фантастичного характеру.

Оце, – вказав вiн пальцем, – один маленький бiлий важiль, а то – другий.

Лiкар пiдвiвся з крiсла й пильно оглянув модель.

– Зроблено чудово, – схвалив вiн.

– Вона забрала в мене два роки працi, – зауважив Мандрiвник, а коли всi ми й собi оглянули машину, додав: –

А тепер, – прошу звернути увагу, – цей от важiль посилае машину в майбутне, а цей рухае ii у зворотному напрямi. На цьому сiдельцi сидить той, хто подорожуе в Часi. Зараз, щойно я натисну важiль, машина рушить звiдси.

Вона зникне, перейде в майбутне. Огляньте ii добре. Огляньте й столик, аби впевнитись, що нiякого фокуса тут нема. Я не хотiв би втратити цю модель та ще й на додаток заробити прiзвисько шахрая.

На хвилину запала мовчанка. Психолог, здавалось, хотiв менi щось сказати, але передумав. Тодi Мандрiвник простяг пальця до важеля.

– Нi, – якось несподiвано сказав вiн, – дайте менi хто-небудь руку.

Обернувшись до Психолога, вiн узяв його за руку i попросив простягти вказiвний палець.

Отже, Психолог сам особисто послав модель Машини Часу в нескiнченну подорож. Ми всi бачили, як повернувся важiль. Я абсолютно певний, що нiякого шахрайства тут не було. На нас вiйнуло вiтром, полум’я в лампi пiдскочило, одна свiчка на камiнi погасла, а маленька машина швидко крутнулася, немов потьмянiла, одну мить здавалася якоюсь марою, привидом з жаринок та слоновоi костi i… зникла. На столику залишилася сама лампа.

Якусь хвилину всi мовчали. Нарештi Фiлбi порушив тишу, вилаявшись пiвголосом.

Психолог, очунявши вiд подиву, зазирнув пiд стiл. Мандрiвник у Часi вибухнув веселим смiхом.

– Ну й як? – кивнув вiн Психологовi, пiдiйшов до камiна, взяв з полички тютюн i, обернувшись до нас спиною, став набивати люльку.

Ми перезирнулися.

– Слухайте, – сказав Лiкар, – ви це серйозно? Ви таки й справдi думаете, що машина мандруе собi десь у Часi?

– Авжеж, – вiдповiв Мандрiвник, нахиляючись до вогню, щоб вiд скiпки розпалити люльку.