Машина часу

Усi знають, що через десять днiв пiсля виходу з Кальяо вона наскочила на уламки затонулого судна. На баркасi врятувалося тiльки сiм чоловiк екiпажу, що iх на дев’ятнадцятий день пiдiбрала канонерка «Мiртл». Історiя iхнiх поневiрянь стала така ж вiдома, як i жахливий випадок iз «Медузою».

Одначе я маю додати до вже вiдомоi iсторii загибелi судна «Ледi Вейн» iншу, не менш жахливу i, безперечно, ще дивовижнiшу iсторiю. Досi гадали, що четверо людей, якi були в човнi, загинули. Але насправдi сталося не так. І менi легко це довести: я – один iз тих чотирьох.

Передусiм я мушу зауважити, що в човнi нас було зовсiм не четверо, а тiльки трое: Констанс, якого «бачив капiтан, коли той стрибнув до човна» («Дейлi ньюс» за 17 березня 1887 року), нам на щастя i собi на лихо, у човен не потрапив. Коли вiн спускався мiж купами мотуззя пiд зламаним бугшпритом, то зачепився каблуком за тоненьку мотузку. Тому вiн, кинувшись у воду, на коротку мить завис у повiтрi донизу головою, а далi, падаючи, ще вдарився об якусь колоду, що плавала на хвилях.

Ми кинулись гребти до нього, але вiн уже зник пiд водою.

Я сказав, що це нам на щастя вiн не потрапив у човен, та я можу додати, що це й собi на щастя, – адже ж у нас виявилося лише невеличке барильце води й кiлька пiдмочених сухарiв, така несподiвана була тривога i таке непiдго-товлене було судно до будь-якоi випадковостi. Ми гадали, що тi, хто врятувався на баркасi, мають харчiв бiльше (хоча, здаеться, це було не так), i почали гукати iх, та вони, мабуть, нас не могли почути, а наступного дня, коли мжичка вщухла – це було аж пополуднi, – ми вже iх не побачили.

Великi хвилi не давали нам пiдвестися й оглянути довкола водяний обшир. На морi здiймалися величезнi вали, i ми з останнiх сил утримували човен носом проти хвиль. Тi двое, що врятувалися зi мною, були: Гельмар, такий же пасажир, як i я, та один матрос, не пам’ятаю, як його звали, низький на зрiст, енергiйний недорiкуватий хлопчина.

Вiсiм днiв носило нас море. Випивши свiй мiзерний запас води, ми страждали вiд нестерпноi спраги i вмирали з голоду.

Через двi доби море нарештi заспокоiлося, i поверхня його стала наче скло. Але тi вiсiм днiв! Читачевi, який не бував у бувальцях, годi й уявити собi все це! Щасливий вiн, якщо не зазнав чогось подiбного. Вже пiсля першого дня ми майже не розмовляли. Кожен нерухомо лежав на своему мiсцi в човнi, втупившись у крайнебо або спостерiгаючи, як жах i кволiсть поступово опановують його супутникiв. Сонце палило нестерпно.