Машина часу

Я побачив, як, мирно влягаючись, перекочувалися на морi важкi зеленi вали. Шхуна, очевидно, мчала за вiтром. В цей час зайшов до каюти Монтгомерi, – так звали мого спiврозмовника. Я попросив у нього що-небудь одягти. Вiн сказав, що ту одежу, в якiй мене пiдiбрано, нiбито викинули за борт, i дав менi дещо зi свого вбрання, зшитого з грубого полотна. Але воно висiло на менi, бо Монтгомерi був значно вищий i кремезнiший.

Мiж iншим, вiн сказав, що капiтан зараз п’яний як чiп i сидить у себе в каютi. Одягаючись, я розпитував у нього, яким курсом прямуе наше судно.

Вiн вiдповiв, що воно йде на Гаваi, але по дорозi мае висадити його.

– Де? – запитав я.

– На островi… Там, де я живу. Наскiльки я знаю, цей острiв не мае назви.

Вiн глянув на мене. Його нижня губа обвисла, а погляд вiд несподiванки став якийсь розгублений. Я здогадався, що вiн хоче уникнути моiх розпитувань, i з обачностi вирiшив бiльше цiеi теми не торкатися.

III. ДИВНЕ ОБЛИЧЧЯ

Ми вийшли з каюти й наштовхнулися на чоловiка, що заступив нам дорогу.

Стоячи на схiдцях спиною до нас, вiн пильно вдивлявся в глибину люка. Наскiльки я мiг розгледiти, вiн був куций на зрiст, широкоплечий, незграбний, iз сутулуватою спиною, шия його була вкрита цупкою щетиною, а голова геть увiйшла в плечi. На ньому була одежа iз синьоi саржi. Чорне волосся його здавалося напрочуд густим i жорстким. Раптом скажено загарчали невидимi собаки, i вiн ураз шарпнувся назад, так що я ледве встиг стримати його рукою. Вiн iз чисто звiрячою спритнiстю рвучко обернувся.

Його чорне лице, що майнуло тодi передi мною, глибоко вразило мене. Воно було страхiтливо потворне. Нижня щелепа виступала далеко вперед, скидаючись трохи на звiрячу. В напiврозкритому великому ротi блиснули такi зубись-ка, яких нiколи ще не доводилося менi бачити в жодноi людини. Бiлки очей були залитi кров’ю, тiльки тоненька бiла смужечка обмережувала брунатнi зiницi. Дивне збудження вiдбивалося на його обличчi.

– Ти, проклятущий! – гримнув на нього Монтгомерi. – Якого дiдька стовбичиш на дорозi?

Чорний метнувся вбiк, не вимовивши й слова.

Коли я пiдiймався трапом, то мимоволi весь час дивився на нього. Монтгомерi на якусь хвилину зупинився внизу.

– Чого виснеш тут? – додав вiн стриманiше. – Твое мiсце нагорi, ти сам знаеш.

Чорновидий зiщулився.

– Вони… Вони не хочуть, щоб я там був, – повiльно, з дивною хрипотою в голосi озвався вiн.

– Вони не хочуть?! – погрозливо вигукнув Монтгоме-рi. – Але я наказую тобi йти туди.