Машина часу

Чорний завагався перед ними на мить, аж тут пiдскочив рудий i щосили вдарив його межи плечi. Сердега зваливсь як пiдрубаний i покотився брудною палубою пiд оскаженiле собаче гавкання – щастя його, що на собаках були намордники. Із вуст рудого вихопився радiсний крик. Вiн стояв, похитуючись, i щомитi, здавалось менi, мiг упасти в люк або кинутись на свою жертву.

Монтгомерi, побачивши його, аж затремтiв.

– Стривайте! – гукнув вiн застережливо.

На палубу вийшло кiлька матросiв. Чорновидий iз диким виском качався пiд собачими лапами, та нiхто й гадки не мав порятувати його.

Хорти щосили штовхали мордами свою жертву, iхнi рухливi сiрi тулуби юрмилися довкола недоладно розпростертого тiла. А поруч стояли матроси й гу-тютюканням заохочували псiв, нiби все це було iм найутiш-нiшою забавкою. Монтгомерi щось гнiвно вигукнув i пiшов уздовж палуби; я рушив за ним.

За хвилю чорновидий звiвся на ноги i пошкутильгав геть. Бiля вантiв вiн сперся на борт i так стояв, важко дихаючи й поглядаючи через плече на хортiв.

А рудий тим часом зайшовся задоволеним смiхом.

– Слухайте, капiтане, – бiльш нiж звичайно шепелявив Монтгомерi, вхопивши рудого за лiктi. – Як ви смiете?

Я стояв позад Монтгомерi. Капiтан обернувся до нього й втупився посоловiлими п’яними очима.

– Як це – смiю? – буркнув вiн. З хвилину вiн мляво дивився в лице Монтгомерi, а тодi додав: – Косторiзе проклятий!

Рвучким рухом вiн наставив руки i по кiлькох безуспiшних спробах нарештi всунув своi кулачиська в боковi кишенi.

– Ця людина – пасажир, – промовив Монтгомерi, – i ви не маете права давати рукам волю.

– Геть до бiса! – ревнув капiтан. Вiн рiзко повернувся й ледве не впав. – На власному суднi я можу робити все, що менi заманеться!

Я вважав, що Монтгомерi, бачивши капiтана п’яним, мусив би облишити його, а не заводитись. Проте вiн, ледь помiтно зблiднувши, рушив за капiтаном, який наближався до борту.

– Слухайте, капiтане, – повторив Монтгомерi, – нiхто вам не дозволить отак поводитись iз моiм служником. Ви глумитеся над ним iз того часу, як вiн ступив на судно.

Хвилину капiтан мовчав. Хмiль запаморочив йому голову, i вiн не мiг знайти потрiбних слiв. Зрештою вiн прохрипiв:

– Косторiзе проклятий!

Ця сцена впевнила мене, що Монтгомерi – людина рiшучого характеру, здатна розпалити себе i тривалий час перебувати в такому станi. Було видно, що суперечка ця не перша.

– Вiн же п’яний, – сказав я, наважившись i собi втрутитись у цю справу, – краще з ним не заводитись.