Війна світів

 БУРЯ

Вiд Мейберi-хiлу до Лезергеда – близько двадцяти миль. У повiтрi стояли пахощi сiна, що сушилося на буйних лугах за Пiрфордом. З одного боку дороги тягнувся барвистий i духмяний живоплiт iз кущiв шипшини. Стрiлянина, що ми ii чули, iдучи з Мейберi-хiлу, припинилася так само несподiвано, як i почалася. На землю спадав вечiр, тихий i спокiйний. О дев’ятiй годинi ми щасливо дiсталися до Лезергеда. Кiнь з годину перепочив, а я тим часом повечеряв у родичiв i попросив iх дати притулок моiй дружинi.

Дружина всю дорогу мовчала i, здавалося, була пригнiчена, нiби передчуваючи якесь лихо.

Я намагався заспокоiти ii, запевняючи, що марсiяни прикутi до ями власною вагою i що вони зможуть вiдповзти од своеi схованки ледве на кiлька крокiв. Але дружина майже не вiдповiдала. Якби не слово, що я дав власниковi заiзду, то вона, певно, умовила б мене не пускатися проти ночi в дорогу. О, якби ж то!.. Коли ми прощалися, вона була дуже блiда.

Щодо мене, то я цiлий день ходив, нiби в гарячцi. В моiй кровi вирувало щось подiбне до тiеi вiйськовоi лихоманки, яка iнколи вражае цiле цивiлiзоване суспiльство.

Мене зовсiм не лякала ця нiчна поiздка до Мейберi. Менi навiть було якось сумно, що вже припинилася стрiлянина: я боявся, що це означае крах марсiянських завойовникiв, а менi ж дуже хотiлося бути очевидцем iхнього розгрому.

Близько одинадцятоi я вирушив назад. Нiч була темна. Коли я вийшов iз освiтленого передпокою, вона видалась менi й зовсiм чорною. Було парко, як i вдень. Хмари над головою летiли швидко, хоча в кущах не було анi шелесту.

Служник родичiв засвiтив обидва лiхтарi. На щастя, я добре знав дорогу. Дружина стояла в освiтлених дверях, доки я сiв у вiзок, а тодi хутко обернулася й пiшла в дiм. Родичi, що стояли на ганку, побажали менi щасливоi дороги.

Гнiтючий настрiй жiнки передався був i менi, та невдовзi марсiяни знову заволодiли моiми думками. Тодi я ще нiчого не знав про результати вечiрнього наступу. Менi невiдомi були навiть причини, якi призвели до сутички.

Проiжджаючи через Окгем (я повертався цим шляхом, а не через Сенд i Олд-Вокiнг), я побачив на заходi криваво-червону заграву, що дедалi вище пiдiймалася в небо.

Насувалися грозовi хмари i змiшувалися з багряно-чорними стовпами диму.

Рiплi-стрiт була безлюдна. Як не рахувати кiлькох освiтлених вiкон, тут не було жодних ознак життя. Там, де дорога повертае на Пiрфорд, я мало не наiхав на гурт людей, що стояли спиною до мене. Коли я проминав iх, вони навiть не озвалися.