Війна світів

Панiки ще не було, але людей зiбралося набагато бiльше, анiж могли перевезти човни. Люди йшли, задихаючись пiд тягарем великих клункiв. Якесь подружжя, використавши дверi з клунi замiсть носилок, несло на них свое добро. Один добродiй сказав нам, що мае намiр виiхати поiздом iз шеппертонськоi станцii.

Всi голосно розмовляли, якийсь веселун навiть жартував. Багатьом здавалося, що марсiяни – це просто собi велетенськi iстоти, здатнi налетiти на мiсто й пограбувати його, але що iх зрештою буде-таки знищено.

Щохвилини люди збентежено поглядали на рiчку, на луки в напрямi Чертсi, але там усе було спокiйно.

За Темзою, коли не зважати на те мiсце, де приставали човни, також було тихо – помiтний контраст iз Серреем. Люди висiдали з човнiв i пiдiймалися дорогою вгору. Великий пором щойно вiдчалив. Кiлька солдатiв стояли на галявинi перед заiздом, дивилися на втiкачiв i глузували з них, навiть i не пробуючи допомогти iм. Заiзд, як i годилося в недiлю, був зачинений.

– Що це? – вигукнув один iз веслярiв, почувши раптом вибух.

– Та цить же ти, навiжений! – хтось поряд зi мною гримнув на собаку, який почав вити. Знову розлiгся приглушений вибух, тепер уже з боку Чертсi – то стрiляла гармата.

Бiй почався. На тому боцi рiчки, невидимi через дерева, майже одна за одною заревли гармати. Якась жiнка скрикнула. Всi раптом наче закам’янiли, обернувшись у бiк близькоi, але незримоi битви. На широкому лузi не було нiкого, тiльки мирно паслася череда i пiд гарячим промiнням стояли непорушнi срiблястi верби.

– Солдати iх зупинять, – якось непевно промовила одна жiнка.

Над верхiв’ями дерев звiвся якийсь димок. Потiм ми побачили й десь далеко вверх по рiчцi клуб диму, що метнувся догори i завис у повiтрi. У цю ж мить пiд ногами задрижала земля, важкий вибух струсонув повiтря, у вiкнах сусiднiх будинкiв розлетiлися шибки, i ми всi зацiпенiли з подиву.

– Он вони! – вигукнув чоловiк у синiй куртцi. – Ген там! Бачите, онде! Ген там!

Раптово один за одним з’явилися в металевих панцирах марсiяни – перший, другий, третiй, четвертий; вони звелися шеренгою далеко за лугом, над молодим лiсом бiля Чертсi, й швидко прямували до рiчки.

Спочатку iхнi постатi пiд ковпаками здавалися маленькими; сунули вони нiби на колiщатах, але iз швидкiстю птахiв.

Тодi, рухаючись навскiс до нас, з’явився i п’ятий марсiянин. Їхнi панцирнi тiла виблискували пiд сонцем. Чим ближче вони пiдходили, тим ставали бiльшi й бiльшi.