Війна світів

Коли марсiяни позаду мене готувалися до нового наступу, а передi мною люди збирали сили для вiдсiчi, я з невимовними труднощами крiзь огонь i дим палаючого Вейбриджа пробивався в Лондон.

Помiтивши порожнiй човен, який несла течiя, я скинув з себе мало не всю промоклу одежу, пiдплив до нього i на човнi вибрався з цього пекла. В човнi весел не було, але я примудрився гребти просто руками, наскiльки то можливо, маючи ошпаренi руки. Так повiльно i втомливо плив я за водою в напрямi Голiфорда й Уолтона, щоразу, з цiлком зрозумiлих причин, оглядаючись назад.

Я тримався рiчки, бо у водi найкраще було рятуватися, якби тi велетнi поновили наступ.

Разом зi мною текла й гаряча вода, що нагрiлася вiд затопленого марсiянина, i я десь чи не цiлу милю через туман не мiг розрiзнити берегiв. Щоправда, один раз я побачив низку чорних постатей, що луками тiкали вiд Вейбриджа. Голiфорд, здавалося, зовсiм спорожнiв; над берегом горiло кiлька будинкiв. Дивно було бачити, як серед бiлого дня пiд блакитним небом палало безгомiнне покинуте мiсто, оповите димом та полум’ям, – нiколи ще у своему життi не бачив я пожежi без метушливоi юрби.

Трохи далi, на обмiлинi, димiв i брався вогнем очерет, а хвиля полум’я котилася вiд нього ще далi на поле, де лежало сухе сiно.

Я так знесилився пiсля всього пережитого, а вода в рiчцi була така гаряча, що довго плив, просто поклавшись на волю течii. Потiм знову прокинувся страх, i я заходився гребти руками. Сонце палило менi голу спину. Нарештi, коли з-за повороту рiчки я побачив Волтонський мiст, втома й лихоманка взяли гору над страхом.

Я причалив до мiдлсекського берега i ледь живий упав на густу траву. Була вже десь, мабуть, четверта-п’ята година. Я трохи спочив, а тодi схопився на ноги й пройшов, певно, з пiвмилi, не зустрiвши анi душi; потiм знову прилiг у затiнку пiд живоплотом. Пригадую, що дорогою я нiби марив, щось кажучи сам до себе. Мене страшенно мучила спрага, i я дуже шкодував, що не напився бiльше з рiчки води. Дивна рiч, але я чомусь сердився на дружину – мене дратувало, що я не мiг дiстатися Лезергеда.

Мабуть, я задрiмав, бо ясно не можу пригадати, коли з’явився священник. Пам’ятаю тiльки, що вiн сидiв, задерши догори чисто виголене обличчя, i тупо дивився в блiдi вiдблиски вогнiв; рукави його сорочки були в сажi. Небо вкривали баранцi; прозорi й легкi, як пiр’iни, вони, хвиля за хвилею, застигали в надвечiрнiй позолотi лiтнього сонця.

Я пiдвiвся i сiв.