Війна світів

 – Та й усе! День Страшного суду! Коли люди волатимуть до гiр i скель, аби впали на них i заховали iх вiд лиця Того, Хто сидить на престолi!

Ще бiльше впевнившись у своiх пiдозрах, я пiдiйшов до нього i поклав руку йому на плече.

– Будьте мужнi, – сказав я. – Ви втратили розум вiд жаху. Що ж то за вiра, коли вона безпорадна перед нещастям? Згадайте-но, скiльки люди пережили землетрусiв, потопiв, воен, вивержень вулканiв! Чому ж Бог повинен робити виняток для Вейбриджа? Адже Бог – не страховий агент!

Священник сидiв i мовчки слухав.

– Як же нам урятуватись? – несподiвано озвався вiн. – Вони ж непереможнi, вони безжалiснi…

– Анi одне, анi, можливо, й друге, – вiдповiв я. – Чим могутнiшi вони, тим мудрiшi й розважнiшi мусимо бути ми. Адже три години тому було ж он там одного з них убито!

– Убито! – вигукнув вiн, оглянувшись довкола. – Хiба можна вбити посланця Божого?

– Я сам бачив, – провадив я. – Оце ми з вами потрапили до самого пекла. Та й тiльки.

– Що там блимае на небi? – раптом запитав вiн.

Я пояснив йому, що то сигнали гелiографа – знаки людей, якi допомагають нищити нападникiв.

– Ми в самому центрi подiй. І хоча тепер тихо, – сказав я, – але те миготiння в небi вiщуе близьку бурю. Менi здаеться, що марсiяни – ген там, а з боку Лондона, де височать рiчмондськi й кiнгстонськi горби, пiд прикриттям дерев люди риють окопи, встановлюють гармати. Марсiяни не забаряться знову рушити цим шляхом…

Не встиг я кiнчити, як вiн раптом схопився на ноги й зупинив мене жестом.

– Слухайте! – сказав вiн.

З-поза низьких горбiв, що тяглися по той бiк рiчки, долинули глухий гарматний гуркiт i далекi моторошнi крики людей. А тодi знову запала тиша. Повз нас пролетiв через плiт хрущ. На заходi, над хмарами диму, що пiднiмалися з вейбриджських i шеппертонських руiн, на тлi пишного надвечiрнього неба висiв ледь помiтний окраець мiсяця.

– Нам треба iти цiею стежкою, – сказав я, – просто на пiвнiч.

XIV. У ЛОНДОНІ

Коли марсiяни приземлились пiд Вокiнгом, мiй молодший брат був у Лондонi.

Вiн студiював медицину й саме готувався до iспитiв. Про марсiян вiн нiчого ще не чув до суботнього ранку. Та ось ранковi газети на доповнення до довгих спецiальних статей про Марс, про життя на ньому й таке iнше вмiстили коротеньке, не зовсiм доладне повiдомлення, що якраз стислiстю i вражало.

У ньому говорилося, що марсiяни, злякавшись наближення людського натовпу, вбили кiлькох чоловiк iз якоiсь скорострiльноi гармати.