Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

 – Це все одно що розчавити гадюку.

– Я з вами не згоден, – сказав патер Браун. – Менi здаеться, ми всi зараз намагаемося приховати пiд романтичним покровом беззаконня i самосуд, але, гадаю, ми самi пошкодуемо, якщо втратимо нашi закони та свободи. Крiм того, менi здаеться, що нелогiчно, мiркуючи про причини, якi штовхнули Вiлтона на злочин, навiть не спробувати з’ясувати причини, якi штовхнули на злочин самого Дума. Вiн не схожий на пересiчного грабiжника, скорiше, це був манiяк, одержимий однiею всепоглинаючою пристрастю.

Спершу вiн дiяв погрозами й убивав, лише переконавшись у марностi своiх спроб, – згадайте, що обидвi жертви були знайденi майже у будинку. А виправдати Вiлтона не можна хоча б тому, що ми навiть не чули виправдань iншоi сторони.

– Сил немае терпiти цi сентиментальнi дурницi, – сердито обiрвав його Вейн. – Кого ж слухати – мерзенного негiдника й убивцю? Вiлтон кокнув його – молодець, i скiнчена розмова.

– Саме так, саме так, – енергiйно закивав дядечко.

Патер Браун обвiв поглядом своiх спiврозмовникiв, i обличчя його стало ще суворiшим i серйознiшим.

– Ви справдi так вважаете? – зiтхнув вiн.

І тут же згадав, що вiн – на чужинi, що вiн – англiець. Всi цi люди – чужi йому, хоч i друзi. Його землякам невiдомi пристрастi, що кипiли в цьому гуртi чужинцiв: шалений дух Заходу – краiни заколотникiв i прихильникiв суду Лiнча, часом об’еднувалися в однiй особi. Ось i зараз вони об’едналися.

– Що ж, – зiтхнувши, сказав священик, – бачу, що ви беззастережно пробачили бiдоласi Вiлтону його злочин чи акт особистоi вiдплати, або як уже ви там це назвете.

У такому випадку йому не зашкодить, якщо я докладнiше розповiм вам про справу.

Вiн рiзко пiднявся, i всi, не знаючи ще, що вiн хоче зробити, вiдчули, що щось змiнилося, немов холод пробiг по кiмнатi.

– Вiлтон убив Дума досить незвичайним способом… – почав патер Браун.

– Як вiн убив його? – рiзко уточнив Крейк.

– Стрiлою, – вiдповiв священик.

У довгастiй кiмнатi без вiкон ставало все темнiше в мiру того, як тьмянiло сонячне свiтло, що проникало у неi зi сумiжноi кiмнати, тiеi самоi, де помер великий мiльйонер.

Усi погляди майже машинально звернулися туди, але нiхто не вимовив нi звуку. Потiм пролунав голос Крейка, надтрiснутий, старечий, тонкий, – не голос, а якесь квилiння.

– Що ж це таке? Що ж це таке? Брандера Мертона вбили стрiлою. Цього шахрая – також стрiлою.

– Тiею ж самою стрiлою, – пiдтвердив патер Браун. – І водночас.