Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

 – Даруйте, будь ласка. У справi Мак-Небiв. Кажуть, ви в таких речах допомагаете. Вибачте, якщо щось негаразд.

Вiн спiймав капелюх i якось смiшно кивнув, немов радiв, що все гаразд.

– Я не зовсiм тямлю, – сказав учений стримано та холодно. – Боюся, ви помилилися адресою. Я – доктор Гуд. Я пишу й викладаю. Справдi, кiлька разiв полiцiя зверталася до мене з особливо важливих питань…

– Це якраз дуже важливо! – зупинив його дивний вiдвiдувач. – Подумайте тiльки, ii мати не дае iм одружитися! – І вiн вiдкинувся у крiслi, явно трiумфуючи.

Науковець похмуро насупив брови. В його очах поблискував гнiв, а може, i смiх.

– Розумiете, вони хочуть одружитися, – промовляв чоловiчок у дивовижному капелюсi. – Меггi Мак-Неб i Тодгантер хочуть одружитися. Чи е на свiтi щось важливiше?

Професорськi трiумфи вiдняли у Гуда багато, скажiмо так, здоров’я, а може, i вiру. Проте вiн ще вмiв дивуватися безглуздостi. При останньому доводi щось клацнуло у нього всерединi, i вiн опустився в крiсло, посмiхаючись трохи глузливо, як лiкар на прийомi.

– Пане Браун, – серйозно сказав вiн, – минуло чотирнадцять iз половиною рокiв з того часу, як зi мною радилися в приватнiй справi. Тодi мова йшла про спробу отруiти президента Францii на банкетi у лорда-мера. Зараз, як я розумiю, мова йде про те, чи годиться в нареченi якомусь Тодгантеру ваша знайома на iм’я Меггi. Що ж, пане Браун, я люблю ризик. Беруся вам допомогти. Родина Мак-Небiв отримае пораду, таку же цiнну, як та, що отримали французький президент та англiйський король.

Нi, кращу – за чотирнадцять рокiв. Сьогоднi я вiльний. Отже, що ж у вас сталося?

Коротун подякував йому щиро, але якось несерйозно. Так дякують сусiдовi, котрий передав сiрники, а не прославленому ботанiку, котрий обiцяв знайти рiдкiсну травичку. Тому вiдразу, без перерви, перейшов до розповiдi.

– Я вже казав, що мое прiзвище – Браун. Служу я в католицькiй церковцi, ви ii бачили, мабуть, там, за похмурими вулицями, в пiвнiчнiй околицi.

На самiй останнiй i найпохмурiшiй вулицi, що йде уздовж моря, немов гребля, живе одна моя парафiянка, панi Мак-Неб, жiнка гiдна та доволi норовлива. Вона здае кiмнати, й у неi е донька, i ця донька, i вона, i орендарi… ну, кожен по-своему мае рацiю. Зараз там тiльки один мешканець, називаеться Тодгантер. З ним ще бiльше клопоту, нiж iз iншими. Вiн хоче одружитися з донькою.

– А донька? – поцiкавився Гуд, щиро розважаючись.