Казочка патера Брауна = The Fairy Tale of Father Brown

Вiлтон легко сiпнувся, продовжуючи пильно дивитися на священика, потiм його жорсткий рот скривила дивна посмiшка.

– Як ви про це… Чому ви так вирiшили? – спитав вiн.

– Ви сказали, що, тiльки-но почувши пострiл, тут же ввiмкнете струм, який уб’е втiкача, – сказав його опонент. – Ви, мабуть, тямите, що пострiл позбавить життя вашого господаря, перш нiж струм позбавить життя його ворога. Не думаю, що, якби це залежало вiд вас, ви не стали б захищати пана Мертона, але враження таке, що для вас це питання другорядне.

Застережень бiльш нiж треба, як ви сказали, i, здаеться, всi вони винайденi вами. Але винайшли ви iх, так виглядае, насамперед для того, щоб спiймати вбивцю, а не врятувати його жертву.

– Патере Браун, – неголосно сказав секретар. – Ви розумнi та проникливi, але, головне, у вас е якийсь дар: ви спонукаете до вiдвертостi. До того ж, iмовiрно, ви i самi про це незабаром почуете. Тут у нас усi жартують, що я манiяк, i пiймання цього злочинця – мiй пунктик. Можливо, так воно i е. Але вам я скажу те, чого нiхто з них не знае.

Мое повне iм’я – Джон Вiлтон Гордер.

Священик кивнув, немов пiдтверджуючи, що тепер уже йому все стало ясно, але секретар провадив далi:

– Цей iндивiд, котрий називае себе Думом, убив мого батька i дядька, а також довiв до банкрутства мою матiр. Коли Мертону знадобився секретар, я подався до нього на службу, розсудивши, що там, де е чаша, рано чи пiзно з’явиться i злочинець. Але я не знав, хто вiн, а лише його пiдстерiгав. Я чесно служив Мертону.

– Розумiю, – м’яко сказав патер Браун.

 – До речi, чи не час нам до нього увiйти?

– Авжеж, певна рiч, – пiдтвердив Вiлтон i знову трохи сiпнувся, нiби прокидаючись вiд задуми. Священик вирiшив, що ним на мить знову заволодiла його манiя. – Заходьте ж, прошу вас.

Священик не зволiкаючи пройшов у другу кiмнату. Гiсть i господар не привiталися один iз одним – у кабiнетi панувала мертва тиша, за мить священик знову з’явився на порозi.

У той же момент стрепенувся мовчазний охоронець, котрий сидiв бiля дверей.

Було таке враження, нiби ожила шафа або креденс. Здавалося, сама поза священика виказувала тривогу. Свiтло падало на його голову ззаду, i обличчя було в тiнi.

– Менi здаеться, вам слiд натиснути на вашу кнопку, – сказав вiн зiтхнувши.

Вiлтон схопився, прокинувшись вiд своiх похмурих роздумiв.

– Але ж пострiлу не було, – заперечив вiн тремтячим голосом.

– Це залежить вiд того, – зронив патер Браун, – що розумiти пiд словом «пострiл».