Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

Тепер усе питання тiльки в тому, що за людина був покiйний лорд Дарнуей.

– І це все? – розгубився Пейн.

– Вiн був великий оригiнал, освiчений i мав почуття гумору. Як людина освiчена, вiн, звiсно, знав, що нiякоi папесси Йоанни нiколи не iснувало. Як людина з почуттям гумору, вiн цiлком мiг вигадати назву «Змii Ісландii», бо iх також немае в природi. Я насмiлюся вiдновити третю назву «Релiгiя Фрiдрiха Великого», якоi також нiколи не iснувало. Так ось, чи не здаеться вам, що всi цi назви якнайкраще пiдходять до видань, якi зовсiм i не книжки, або, правильнiше, до книжкових полиць, якi не книжковi полицi.

– Годi! – вигукнув Пейн. – Я збагнув. Це потаемнi сходи…

– …що ведуть нагору, в ту кiмнату, яку Вуд сам обрав для лабораторii, – закiнчив священик. – Так, саме потаемнi сходи, i нiчого тут не вдiеш. Усе виявилося вельми банальним i дурним, а найдурнiший – я, бо не розгадав цього вiдразу. Ми всi попалися на гачок старовинноi романтики – були тут i занепалi шляхетнi родини, i руйнацiя родинного гнiзда.

Тож хiба могло обiйтися без потаемного ходу! Це була схованка католицьких священикiв, i, чесне слово, я заслужив, щоб мене туди запроторили.

Пес-вiщун

– Так, – сказав патер Браун, – собаки – гарнi створiння, тiльки не плутайте створiння з Творцем.

Балакучi люди часто неуважнi до слiв iнших. Навiть пишномовнiсть iхня часом обертаеться тупiстю. Приятель i спiврозмовник священика, запальний молодик на прiзвище Фiнзах, постiйно готовий був скинути на слухача цiлу лавину iсторiй i думок, його блакитнi очi завжди палали, а свiтлi кучерi, здавалося, були вiдкинутi з чола не щiткою для волосся, а бурхливим вихором свiтського життя.

І все ж вiн зам’явся i замовк, не в змозi розкусити простенький каламбур патера Брауна.

– Ви хочете сказати, що iм придiляють забагато уваги? – спитав вiн. – Навiть не знаю. Це дивовижнi iстоти. Часом менi здаеться, що вони знають набагато бiльше за нас.

Священик мовчав, продовжуючи ласкаво, але дещо неуважно погладжувати по головi великого мисливського собаку, якого привiв гiсть.

– До речi, – знову заповзявся Фiнзах, – у тiй справi, про яку прийшов вам розповiсти, бере участь i пес. Це одна з тих справ, якi називають заплутаними. Дивна iсторiя, але менi здаеться, що найдивнiша в нiй – поведiнка тварини. Хоча в цiй справi все загадкове. Перш за все, як можна було вбити старого Дрюса, коли в альтанцi, крiм нього, нiкого не було?

Рука патера Брауна на мить застигла, вiн перестав гладити собаку.