Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown

– Як ви нещодавно зволили зауважити, – похмуро промовив Вендем, жодним пострiлом знизу його не дiстати, навiть якщо пiстолет заряджений. Але якби в нього i потрапила куля, то не мiг же вiн просто луснути, як мильна бульбашка.

Секретар, ще блiдiший, нiж зазвичай, з досадою глянув на жовчну фiзiю мiльйонера.

– Звiдки у вас такi цвинтарнi настроi? До чого тут кулi та бульбашки? Чому б йому не бути живим?

– Справдi, чому? – рiвним голосом перепитав Вендем. – Скажiть менi, де вiн, i я скажу вам, як вiн туди потрапив.

Повагавшись, секретар скривджено пробурмотiв:

– Мабуть, ви маете рацiю. Ось ми i нарвалися на те, про що сперечалися. Буде цiкаво, якщо ви або я раптом дiйдемо думки, що те прокляття щось та й означае! Але хто мiг дiстатися до Вiнда, захованого тут, нагорi?

Пан Олбойн iз Оклахоми стояв посеред кiмнати, широко розставивши ноги, i здавалося, що i бiлий ореол навколо його голови, i його круглi очi випромiнюють здивування.

Тепер вiн сказав неуважно, з безвiдповiдальною зухвалiстю розпещеноi дитини:

– Схоже, ви не дуже його любили, пане Вендем, чи не так?

Довге жовте обличчя пана Вендема ще бiльше спохмурнiло i вiд того ще бiльше витягнулося, проте вiн посмiхнувся i незворушно вiдповiв:

– Щодо збiгiв, якщо на те пiшло, то саме ви сказали, що вiтер iз Заходу змете наших великих мужiв, як пух будякiв.

– Я, звiсно, це казав… – простодушно пiдтвердив пан Олбойн, – але як це могло трапитися, дiдько мене забирай?

Настала мовчанка, яку порушив Феннер, крякнувши несподiвано з запалом, майже несамовито:

– Одне тiльки можу сказати: цього просто не було.

Чи не могло цього бути.

– Нi-нi! – долинув раптом iз кутка голос патера Брауна. – Саме це й було.

Усi сiпнулися. Правду кажучи, вони забули про непомiтного служителя Церкви, котрий намовив iх вiдчинити дверi. Тепер же, згадавши, моментально змiнили свое ставлення до нього.

На них насунулося каяття: присутнi зневажливо визнали священика забобонним фантазером, коли той дозволив собi тiльки натякнути на те, в чому тепер вони переконалися на власнi очi.

– Хай йому грець! – випалив iмпульсивний уродженець Заходу, котрий звик, мабуть, казати все, що думае. – А може, тут i справдi щось е?

– Мушу визнати, – погодився Феннер, похмуро втупившись у стiл, – передчуття панотця, мабуть, були обгрунтованi.