Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Цього разу це було й справдi схоже на притчу, бо для декого з присутнiх вiн випiрнув iз глибин пам’ятi на авансцену буття.

Срiбне сяйво освiтило на мить i чоловiка, нерухомого, мов вежа. Вiн був високий i стояв вiддалiк, на пагорбi, тодi як його супутники сидiли на травi, бiля скатертини, збираючи в козуб посуд та iжу. Срiбна застiбка театрального плаща чоловiка блиснула зiркою в свiтi блискавки, а бiляве кучеряве волосся стало буцiмто золотим. Металом вiдливало й обличчя, не настiльки молоде, як постава. На мить свiтло посилило його орлину чiткiсть, але висвiтлило й зморшки.

Може, обличчя це й постарiло вiд постiйного гриму, адже Г’юго Ромейн був найкращим актором свого часу. Золотi кучерi, сталевi риси обличчя i срiбне сяйво ланцюжка на секунду додали йому схожостi з лицарем в обладунку, й одразу ж вiн знову став темним, чорним силуетом на немiчно-сiрому тлi дощового неба.

Однак спокiй i ранiше вiдрiзняв його вiд iнших учасникiв пiкнiка. Тi, хто в прямому сенсi слова валявся у нього в ногах, мимоволi сiпнулися, коли раптовий спалах розiрвав сiру завiсу, бо до цiеi митi сумовитий дощ нiяк не вiщував грози.

Єдина ледi, котра носила свою сивину з тiею гордою витонченiстю, що вирiзняе свiтських американок, заплющила очi i зойкнула.

Їi чоловiк – флегматичний лорд Аутрем, англiйський генерал, котрий служив в Індii – сердито пiдняв голову. Молодик з прiзвищем Меллоу залупав добрими собачими очима i впустив горнятко. Елегантний пан iз якимось винюхувальним носом – сам Джон Кокспер, газетний магнат – неголосно вилаявся не так на англiйський, як на канадський лад, бо родом вiн був iз Торонто.

Але чоловiк у плащi стояв, як скульптура, навiть повiки його не поворухнулися.

Коли склепiння, розколоте блискавкою, знову потемнiло, актор зронив:

– Грiм гримить що пiвтори секунди, гроза близько. Вiд блискавок дерево не сховае, хiба що вiд дощу.

Молодик звернувся до жiнки.

– Менi здаеться, – несмiливо сказав вiн, – що неподалiк е будинок.

– Будинок е, – похмуро зауважив старий вiйськовий, – але сховатися там не можна.

– Як дивно, – зауважила його дружина, – що дощ наздогнав нас саме тут.

Щось у ii iнтонацii не дозволило витонченому i розумному Меллоу задати запитання. Газетяр же, позбавлений якихось забобонiв, грубувато спитав:

– Що з ним таке? – поцiкавився вiн. – Бiльше схоже на руiну.

– Це мiсце, – похмуро зауважив генерал, – належить маркiзу Марнi.

– Оце так! – здивувався сер Джон Кокспер.