Записки патера Брауна = Father Brown’s Memories

Такий, знаете, типовий солдафон, як то кажуть, «твереза людина». Тому я й дивуюся – люди такого типу мало думають i рiдко у щось вiрять. Якось вiн повернувся з iнспекцii i сказав, що з ним трапилася дивовижна штукенцiя. Пам’ятаю, ми сидiли в наметi, вiн тримав книгу в шкiрянiй палiтурцi, а потiм поклав ii на стiл, поруч iз револьвером i старим арабським ятаганом (здаеться, дуже цiнним i давнiм). Вiн сказав, що книга належить одному чоловiковi з пароплава, який вiн оглядав. Цей чоловiк запевняв, що книгу не можна вiдкривати, iнакше вас чорти вхоплять або щось таке.

Вейлз, природно, посмiявся над ним, назвав забобонним боягузом. Загалом, слово за словом, i той вiдкрив книгу. Але тут же впустив i рушив до борту…

– Хвилинку, – перебив гостя професор, котрий зробив у нотатнику двi-три позначки. – Спочатку скажiть: чи розповiдав той чоловiк, звiдки у нього книга?

– Аякже, – цiлком серйозно вiдповiв Прiнгл. – Якщо не помиляюся, вiн сказав, що везе ii в Лондон власниковi, такому собi Генкi, сходознавцю, котрий i попередив про небезпеку.

Генкi – справжнiй учений i великий скептик, це i дивно. Але суть подii багато простiша: людина вiдкрила книгу, переступила через борт i зникла.

Професор мовчав. Нарештi вiн спитав:

– Ви цьому вiрите?

– Ще б пак! – гмикнув Прiнгл. – Вiрю з двох причин. По-перше, Вейлз був дурний, як пень, але в його розповiдi е одна деталь, гiдна поета. Вiн сказав, що той нещасний зник за бортом, але сплеску не було.

Господар кабiнету знову заглибився в нотатки.

– А друга причина? – спитав вiн.

– Друга причина полягае в тому, – повiдав преподобний Люк Прiнгл, – що я це бачив на власнi очi.

Вiн помовчав i продовжив свiй грунтовну розповiдь. У його промовi не було й слiду тiеi нетерплячки, яку виявляе божевiльний або просто затята людина, намагаючись переконати спiврозмовника.

– Отже, вiн поклав книгу на стiл поруч iз ятаганом. Я стояв бiля входу в намет, спиною до нього, i дивився в лiс. А той стояв бiля столу i лаявся – мовляв, соромно в двадцятому столiттi боятися якихось книг.

«Якого бiса! – обурився вiн. – Ось вiзьму i вiдкрию». Менi якось стало не затишно, i я сказав, що краще б повернути книжку як е доктору Генкi. Але вiн не мiг впокоiтися: «А що тут поганого?» Я пояснив: «Як це що? Згадайте про пароплав». Вiн мовчав. Я гадав, що йому не було що сказати, i почав чiплятися до нього з чистого марнославства: «Як ви це поясните? Що там сталося?» А вiн мовчить i мовчить. Я обернувся, а його й немае.