Крилата смерть

Якось я навiть спробував утекти з цього лiсу, але що далi вiдходив вiд замку, то щiльнiшими ставали сутiнки i повiтря щiльнiше насичувалося чорними думами та страхами. І тодi у розпачливiй нестямi я кинувся назад, поки ще не загубився в лабiринтi нiчноi нiмоти.

Там я долав нескiнченнi сутiнки у дрiмотi й очiкуваннi, сам не знаючи, чого саме чекаю. І тодi у пiтьмi самотини моя туга за свiтом перейшла у такий шал, що я бiльше не знаходив собi спокою i з благанням здiймав руки до чорноi руiни вежi, що стояла окремо й намагалася сягнути невiдомого потойбiчного неба.

Нарештi я таки зважився пiднятися на башту: нехай навiть упаду, але краще хоч раз поглянути на небо й загинути, нiж жити, так i не пiзнавши дня.

У холодних сутiнках я дерся стертим камiнням стародавнiх сходинок, доки не дiстався тiеi висоти, на якiй вони уривалися, й услiд за цим став ризиковано чiплятися за маленькi приступки для нiг. Жаским i грiзним був той мертвий кам’яний колодязь без сходiв – похмура запустiла руiна, а крила сполоханих лиликiв, що безгучно розтинали повiтря, навiювали менi чорнi думки.

Але ще страшнiшою й грiзнiшою була та повiльнiсть, iз якою я просувався: скiльки б я не пiдiймався, пiтьма над моею головою не рiдшала, i мене аж телiпало, немов вiд стародавнiх могил, заселених примарами. Я сiпався, питаючи себе, чому нiяк не виберуся до свiтла, i поглянув би вниз, якби наважився. Я витворював фантазii, що саме несподiвано заскочить тут мене вночi, й марно нишпорив вiльною рукою у пошуках бiйницi, щоб, визирнувши, глянути вгору та спробувати визначити висоту, на яку пiднявся.

Несподiвано, пiсля цiлоi вiчностi страшного слiпого руху вгору навкарачки тiею увiгнутою та вiдчайдушною крутизною, я вiдчув, що вперся головою у щось тверде, i збагнув, що дiстався, либонь, даху, принаймнi до якогось перекриття. Я пiдняв у темрявi вiльну руку, намацав перешкоду i вирiшив, що це каменюка, зрушити яку з мiсця було менi не пiд силу. Тодi я рушив у смертельно небезпечний круговий обхiд вежi, чiпляючись за найменшi опори на слизькiй стiнi, поки моя вивiльнена рука не виявила, що завада пiддаеться, i я знову спрямував свiй рух нагору, упершись у плиту або дверi головою, позаяк обома руками чiплявся за стiну.

Згори не пробивалося анi промiнчика свiтла, i в мiру того, як руки повзли дедалi вище, я второпав, що цього разу мiй пiдйом завершився, а ця плита виявилася люком, що вiв на рiвний кам’яний майданчик бiльшого дiаметра, нiж нижня частина вежi.