Крилата смерть

Багато з них затуляли очi руками та незграбно, наослiп, кидалися, перекидаючи на ходу меблi й натикаючись на стiни, поки не примудрялися дiстатися до одних iз багатьох дверей.

Лемент лунав убивчий, а я стояв самотнiй i зачумлений у слiпучо свiтлому примiщеннi та прислухався до його згасаючого вiдлуння, я тремтiв вiд думки про те, що ж таке незримо могло зачаiтися поруч мене. При поверхневому оглядi кiмната здавалася порожньою, але коли я попрямував до однiеi з нiш, менi привидiлася там чиясь примарна присутнiсть – натяк на рух по той бiк позолоченоi арки, що вела в iнший i чимось схожий покiй.

Наближаючись до арки, я став розрiзняти привида виразнiше, i тодi з першим i останнiм, будь-коли виданим мною звуком – мерзенним завиванням, що оповило мене огидою майже такою ж пронизливою, як i гидка причина, що викликала його, – я побачив iз вражаючою яснiстю неймовiрну, невимовну та неназвану жодним словом потвору, яка лише своею появою обернула веселе товариство на шалений табун утiкачiв.

Не можу навiть натяками описати, на що вона була схожа, бо це була сумiш усього, що може тiльки бути капосного, неприродно жахливого, блюзнiрського, протиприродного й огидного. Це був смердючий привид тлiну, старостi та розкладання, гниле та слизове марево вiдкритоi скверни, страшне оголення того, що мала вiчно ховати милосердна земля. Бог свiдок, воно не належало цьому свiтовi – бiльше не належало! – однак, на свiй вiдчай, я вгадував в обрисах цього виiденого оголеного кiстяка злу й огидну карикатуру на людську постать, i в його напiвзотлiлiй, обгидженiй гниллю одежi, яку неможливо описати словами, мене пройняло iще бiльшим холодом.

Я остовпiв, але все ж не настiльки, щоб не вдатися до слабкоi спроби втекти, – нiяково вiдсахнувся назад. Чому я не зумiв зруйнувати чари, якими мене скувало безiменне мовчазне чудовисько? Пiд оманою огидного погляду його порожнiх бiльм, якими монстр уп’явся в мене, моi очi вiдмовлялися заплющуватися, хоча й були милосердно туманнi пiсля першого потрясiння, якщо й бачили жахливий предмет хiба розмитим.

Я спробував звести руку, щоб сховатися вiд цього погляду, але на моi нерви припав такий удар, що рука не надто корилася моiй волi. Цiеi спроби, проте, виявилося досить, щоб похитнути мене, тож я на кiлька зрадливих крокiв подався вперед, аби не впасти. А просунувшись уперед, я несподiвано й болiсно усвiдомив близькiсть цього стерва, чие нудотне дихання майже звучало у моiх вухах.